| Marina | Data: Sroda, 04.06.2014, 21:58 | Wiadomość # 1 |
|
Grupa: Администратор
Wiadomośc: 127
Plusiki: 1
Status: offline
| Хурса І.О.
(Маріупольський державний університет)
ОБРАЗ УПА У РОМАНІ О.ЗАБУЖКО «МУЗЕЙ ПОКИНУТИХ СЕКРЕТІВ»
Офіційною датою створення Української Повстанської (Повстанчої) Армії вважається 14 жовтня 1942 р. – козацьке свято Покрови – коли Сергієм Качинським (псевдо – Остап) було сформовано перший відділ УПА під егідою ОУН(б), але реально окремі українські націоналістичні збройні формування існували вже від початку війни (і навіть раніше – «вовки» Василя Сидора, що виступали проти поляків). Так, своєю назвою УПА завдячує збройному формуванню поліщука Боровця (Тараса Бульби) УПА «Поліська Січ», що діяло на Поліссі та Волині від початку війни проти більшовиків, підтримуване німцями, а згодом і проти самих німців. (Бульба-Боровець у свою чергу запозичив назву УПА від ІІ Зимового походу армії УНР під керівництвом Ю. Тютюнника, 1921 р.).
Головною проблемою моєї статті – є показ воїнів УПА дещо з іншого погляду, не з погляду як то зараз модно казати нацистів, зрадників та фашистів, а з погляду борців за волю українського народу, борців за свої рідні землі, які були захоплені чужоземними окупантами. Також за для того, щоб показати воїнів УПА з іншого боку є доцільним зануритися в їх характери, їх почуття, їх міжособистісні стосунки – на це ми можемо поглянути у романі Оксани Забужко «Музей покинутих секретів».
Метою моєї статті – є донести те, що не слід приймати борців УПА лише з одного боку, а слід поглянути на це з усіх можливих боків і зробити певні висновки.
Тема моєї статті є актуальною, бо, на жаль, ті події, які відбуваються у нас в країні так чи інакше змушують нас замислитися над тим, чи є у нас у країні почуття патріотизму, національна ідея, національна свідомість. Зараз борців УПА більшість людей, які не знають, чи то спеціально замовчують, історичні факти, сприймають як зрадників, фашистів та людей, які були вбивцями, але я вважаю, що слід подивитися на це дещо з іншої точки зору – з точки зору патріотизму, з точки зору тих людей, які боролися за рідні землі незважаючи ні на що.
Звертаючись до роману Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» хотілося б сказати, що у ньому ми бачимо воїнів УПА дещо з іншого погляду. Письменниця показує передовсім стосунки між людьми, стосунки героїв, на тлі яких простежуються події і на тлі яких ми розуміємо характери героїв. Слід сказати, що цей роман не є історичним романом, де зображуються історичні події, звісно ні, але і у цьому романі є історія – історія життя певних людей, певних героїв. Історія життя проходить на тлі історії кохання.
На мою думку цей роман щось нове, може навіть свіже повітря у сучасній літературі, ні я не закликаю братися і читати його всім, але цей роман однозначно не такий простий і зрозумілий, як може здатися на перший погляд. Це – новий жанр: роман 21-го століття, де майстерно поєднуються історичний детектив, соціально-психологічне полотно й містичний трілер, сни і ява міняються місцями і українська історія за останні шістдесят років уперше постає живою і цілісною. На 830 сторінках – десятки доль і сюжетів: бойові стежки УПА, закриті архіви КДБ, забуті драматичні сторінки радянських 1970-80-х і буремних 1990-х… Все це, переломившись у долях головних героїв, народжує новий погляд на наше сьогодення. «Це роман про любов і смерть, – говорить сама письменниця, – про те, що зі смертю насправді ніщо не кінчається» [3]. І це дійсно так, наприклад тема роману яка є наскрізною – тема секретиків пам’яті – це щось зовсім нове, ні на що не схоже. Бо не слід думати, що все забувається – ні у нашої пам’яті є секрети і інколи вони дійсно можуть виринути на зовні.
60 років української історії «нанизані» на долі людей із однієї родини Довганів. Вони не завжди знають один одного, і кожен з них бачить історію власної сім’ї, а відтак й історію країни, по-своєму. Кожен «викопує» з глибин пам’яті і з виру подій власні спогади, «свої факти» і «свою історію» про те, як «все було». Це нагадує гру у «сховані секрети». Бавилися у неї найчастіше дівчатка: записували свої секрети й закопували їх у землю, а потім віднаходили ті схованки й оцінювали, що ж зробив час з їхніми секретами. Ми маємо лише переказану історію.
Оксана Забужко вважає, що «східноєвропейська дівоча» гра у «секрети» стала відображенням змін у поведінці людей, викликаних приходом більшовиків. Так, зокрема, жінки були змушені ховати у землю ікони та інші дорогоцінні родинні реліквії, щоб уберегти їх від вандалізму нової влади. Забужко зауважила, що не претендує на нове теоретичне пояснення тих змін, що відбулися у свідомості людей під тиском терору, однак наголосила, що «ми усі досі лише відшукуємо наші сховані секрети, тому що реальної історії не маємо»[3].
«Та історія, якій можна довіряти, – це те, що бабуся розповіла, дідусь розповів... Це родинні перекази. А в багатьох випадках боялися розповідати й говорили недомовками. Ми як нація не маємо досі єдиного зв’язного національного наративу»[4], – переконана Забужко.
Втрачену, неповну або спотворену історію відтворюють у романі Оксани Забужко наші сучасники. Відшукуючи власні секрети, вона та інші герої відкривають або навіть виписують історію ширшу. Оксана Забужко думає, що сам цей процес зараз і відбувається, бо більшого Україна ще не зробила.
«Я глибоко переконана, ми досі продовжуємо жити в УРСР, тільки зі зміненими прапором та гербом. Розчистки усіх тих «авгієвих конюшень», які нам залишила у спадок радянська доба української історії, у нас, по суті, й не відбулося. Не було люстрації. Ну, хіба що трошки, часами, доривчо»[4], – заявила письменниця.
Оксана Забужко працювала над романом з 2002-го року. Зустрічалася з багатьма людьми, досліджувала багато джерел, зокрема й архівних матеріалів. Працювала в архіві СБУ. За її словами, найбільше часу витратила на написання тієї частини роману, що стосується УПА. Але ще на початку написання виявилось: з теми УПА жодного монографічного посібника з цілісною картиною подій немає. «Довелося виконувати чорнову роботу польового історика: висиджувати по архівах, їздити по Україні і за її межами,» [4] – нарікала на несистематизованість інформації з української історії ХХ століття пані Оксана.
Метафорою-ключем до роману – є секретики – дитяча (дівчача) гра, коли в землі викопували ямку, викладали там аплікацію з квіткових голівок, намистинок, осколочків, кольорове, мерехтюче, накривали склом, засипали землею; потім комусь показати секрет означало своєрідний кредит довіри. «Художниця, приятелька головної героїні, має теорію з приводу дитячої гри: що вона походить із тих часів, коли бабусі з приходом більшовиків мусили закопувати в землю родинні образи, ікони. До внучок і правнучок дійшов тільки жест закопування чогось блискучого і заскленого, без попереднього смислу. Ця теорія значною мірою є ключем до архітектоніки роману, до його філософії, концепції. Бо йдеться про те минуле, яке закопане, поховане, покинуте, забуте, але від того воно не перестало бути чинним. Від того, що його не знають, формуючий, дієвий, реальний вплив того минулого, у дні сьогоднішньому й опромінення на день завтрашній нікуди не дівається. Минулому байдуже, чи ми знаємо про нього, чи ні. Воно продовжує діяти так, як воно діє. І ми всі живемо в тій реальності похованих секретів» [2].
Забужко не раз наголошувала, що збирання фактажу було ускладнене мало не 60-річним табу на говоріння: ветерани так само продовжують не довіряти і зберігають той самий режим суворої конспірації. Звертається письменниця і до опису інших трагічних подій – голоду 1947 року. «Насправді оті колгоспні раби, які лишилися після голодомору – це абсолютно інший соціум», - нагадує Оксана Забужко про засудження 30 тисяч української інтелігенції, після чого «інтелектуальний захист нації був неможливий».
Авторка вважає, що має бути озвучена заслуга підпілля у організованій допомозі – адже тоді були відкриті склади, що накопичувались ще з 1943 року – цим ми завдячуємо, що 1947-й не став другим 1933-м.
« Ми ніколи сповна не дізнаємось своєї історії, поки не буде сповна відкрито російських архівів... Тому єдина історія, якій можна довіряти – це історія родинного переказу», – додає Забужко [4].
Тож слід зауважити, що слід розуміти і не забувати історичні факти, бо вони не брешуть. Не слід відкидати заслугу УПА перед Україною та українським народом, не слід забувати що вони зробили і для чого.
Герої «Музею покинутих секретів» часто вдивляються в старі «чорно-білі, вицвілі до кольору сепії, карамельно-коричневі» фотографії: «перебирати знімки, то всеодно що мовчки вітатися до кожного очима, – байдуже, що всі вони мертві…» [1]. Що теж несе у собі певний історичний підтекст.
Співчутливо-особистісно, якось по-жіночому, по-сестринськи співчутливо розказану Оксаною Забужко історію кохання, зради і смерті Олени-Гельці Довганівни та Адріяна Ортинського (це на згадку про нього бабця назвала свого народженого аж через чверть століття по війні внука) вічний сюжет про трагізм високої любові, про беззахисність перед розпаношеним у світі злом, цей сюжет стає ще трагічнішим, бо розумієш на тля яких події відбувалося це кохання які події переслідували це кохання.
І тут ми можемо побачити Адріяна не лише як воїна УПА, а як і просто людину, яка може щось відчувати, тут ми можемо побачити саме його характер і подивитися з іншого боку на його образ. Цю захоплюючу, психологічно достовірну прозу коли й можна назвати історичною, то лише в тому сенсі, що авторка бездоганно знає обрану для зображення епоху. Йдеться про деталі – пейзажні, предметні, побутові тощо, – яких просто не можна вигадати, бо от саме на деталях і перевіряється «справжність» твору, його достовірність і принадність для читача.
Сюжет «Музею покинутих секретів» ґрунтується на документах, архівних пошуках, нечисленних, на жаль, мемуарах, а найперше – на усних історіях, зібраних письменницею спогадах учасників подій.
Головне у книзі – зв’язки поколінь і часів. В Україні (і українцях) зливається багато різних течій, струмочків. Вони сходяться у сьогоденні у несхожих, різних людях, які осмислюють власний шлях, походження і майбутнє.
Ідея тексту – відповідальність перед собою, внутрішня честь і гідність. Цікаво групуються персонажі, автор грається із зовнішньою схожістю/ внутрішньою несхожістю і навпаки. Вадим – Стодоля (чоловіча сила), Бухалов старший і молодший (людина влади), Адріян – «Звір» – Адьо сучасний (інтелігент), Дарина – Влада – Нінель Устимівна (жіноча сила) і так далі.
Тож з огляду на сьогодення можу зробити такі висновки: по-перше, у цьому романі є те, що на мою думку занурює нас у минуле разом з головними героями, є те, що допомагає побачити нам якими були герої УПА не лише з погляду військових подій, військових змагань, а й з погляду характерів, людських якостей, з погляду кохання та почуттів. По-друге, цей роман нагадує нам, що історія це те, що не слід забувати. Що історія так чи інакше є у нашій пам’яті, що «секрети» нашої пам’яті виринуть назовні і не слід соромитися свого минуло чи забувати про нього, бо той хто не знає, чи забуває про своє минуле, ніколи не збудує майбутнього. І наостанок я б хотіла додати, що знов ж таки не слід піддаватися більшості і принижувати пам’ять про борців УПА, достатньо згадати історію та минуле, знайти достовірні історичні факти і не піддаючись на чиюсь думку скласти свою єдино вірне для себе твердження – хто ж вони воїни УПА.
ЛІТЕРАТУРА
1.Забужко О. Музей покинутих секретів / О.Забужко. - К.: Факт, 2009. — 832 с.
2. Офіційний сайт Львівської газети «Ратуша» [Інтернет ресурс]. – Режим доступу : http://ratusha.lviv.ua/zabuzhko_pro_upa.html
3. Проект "Автура". Сучасна українська література : Книжки, автори, видавництва, книгарні [Інтернет ресурс]. – Режим доступу : http://avtura.com.ua/
4. Сторінка Оксани Забужко. [Інтернет ресурс]. – Режим доступу : http://zabuzhko.com/ua/
Резюме
Пропонована стаття присвячену образу воїнів УПА у сучасній літературі, зокрема у романі О.Забужко. Метою є розкриття та показ образів воїнів з точки зору художнього бачення письменниці. У романі «Музей покинутих секретів» вояки УПА постають не стільки, як діячі минулого, української історії, а як люди, які мали свої ідеали, цінності, і життя яких продовжується у сьогодення.
Ключові слова: УПА, почуття патріотизму, національна свідомість, гра у «секрети», секрети пам’яті, зв’язки поколінь і часів.
|
| |
| |
