Шульженко Юлія,
студентка Маріупольського державного університету (Україна)

НЕОРОМАНТИЗМ ЛЕСІ УКРАЇНКИ ЯК ОСОБЛИВА ХУДОЖНЬО-ЕСТЕТИЧНА СИСТЕМА

Актуальність моєї роботи полягає, з одного боку, передусім у потребі з’ясування місця неоромантизму Лесі Українки в контексті західноєвропейської модерної драми кінця ХІХ — початку ХХ ст. З іншого боку, не тільки теоретично знати, що таке неоромантизм, бо з цієї сфери багато статей надруковано, але й самій практично вміти застосовувати наявні знання й вміти виокремити неоромантичні риси у драматичних творів Лесі Українки. Щодо власне українського неоромантизму, то це була не просто художня течія, а певна світоглядна й громадянська позиція української письменниці, для якої характерні пошуки ідеального світу, утвердження самобутнього авторського “я” та свободи самовияву в контексті національного відродження. З цією позицією — саме прояву акту свободи, якому так багато приділяла уваги Леся Українка і дає нам змоги більш детально говорити про цю стильову течію як визначне в літературному процесі.
Метою моєї роботи є з’ясувати специфічні риси неоромантизму Лесі Українки в контексті українській літературі. З’ясувати, що саме взяла письменниця для цього напрямку із західноєвропейських літератур й охарактеризувати неоромантизм Лесі Українки як особливу художньо-естетичну систему.
Передусім потрібно звернути увагу на дискусійний простір, в якому перебуває саме проблема походження та інтерпретації неоромантизму, зумовлений актуальними в наш час проблемами його категоріальної приналежності: від генези до способу функціонування в художньому тексті.
Неоромантизм можна визначити як комплекс художніх явищ, який сформувався в останній третині XIX ст. Він генетично пов’язаний з романтизмом початку століття, але містить у собі також елементи реалістичної естетики та деякі риси декадансу [3, 372].
Дослідники такі як: О. Камінчук, О. Ковальова, Я. Поліщук та інші появу такого літературного напряму як неоромантизм тісно пов’язують передусім із драматургічною творчістю Лесі Українки. Але ми не можемо цю художню течію обмежувати лише творами цієї геніальної поетеси, бо неоромантизм є специфічною рисою національного літературного процесу означеного періоду. Аби переконатися в цьому, згадаймо бодай прозову спадщину Ольги Кобилянської (“Царівна”, “Людина” та інші), яка також насичена неоромантичними рисами. І все ж таки неоромантичні концепції найвиразніше проступають саме в творчості Лесі Українки. Мова йде насамперед про такі її яскраві твори, як “Камінний господар”, “У пущі”, “Давня казка”, “Одержима” й інші, де ми можемо простежити за індивідуальним характером персонажів, їхніх діянь і вчинків, які начебто спроектовані актом волі. Саме він, цей акт, є основним мотивом драматичної техніки і характеристичним показником неоромантичних концепцій у драматургії Лесі Українки.
На мою думку, творчість української письменниці має важливе значення, бо саме вона, як свого часу Еміль Золя чи Генрік Ібсен у своїх літературах, помітно видозмінила українську драматургію і театр у бік модерністських спрямувань, насамперед неоромантизму.
Вперше про неоромантизм, як стверджує В. Толмачов, заговорили на межі 1880-1890-х років в берлінському артистичному середовищі. Запозичене, очевидно, у французьких критиків, це слово набуло популярності, але використовувалось на відміну від них зі стверджувальним, а не заперечним сенсом, указувало на необхідність подолання провінціалізму німецького побутописання 1870-1880-х років, а також впливу французької літератури і ширше – романської основи в мистецтві.
Якщо говорити про українських письменників XIX – початку XX ст., творчість яких була побудована на неоромантичних тенденціях, то домінантну роль посідає Леся Українка. У творчості письменниці формується духовно-естетична концепція українського неоромантизму, відбувається становлення неоромантичних засад.
В основу неоромантизму покладена всім відома концепція “Людина і середовище” і саме цій проблемі Леся Українка приділила увагу в багатьох своїх поетичних творах. В літературно-критичних розвідках письменниці сформульований принцип визволення людини в суспільстві, який став домінантним для її неоромантичного світогляду: “Старий романтизм прагнув визволити особистість, – але тільки винятково героїчну, – від натовпу; натуралізм вважав її безнадійно підпорядкованою натовпу <...>; новоромантизм прагне визволити особистість в самому натовпі, розширити її права, дати їй можливість знаходити собі подібних або, якщо вона виняткова і до того активна, дати їй нагоду підносити до свого рівня інших <...>. Таким чином знищується натовп як стихія, і на місце його стає суспільство, тобто спілка самостійних особливостей” [1, с. 111]. Тобто головна проблематика творів письменниці побудована на боротьбі сильної особистості з натовпом, вичленовування її з купки людей. Натовп перестає уже бути “тлом”, просто “людською масою” чи “знаряддям сил”, які до того не викликали ніякого враження, окрім негативного. Саме у творах Лесі Українки “натовп” не протистоїть героєві, а виступає з ним на перший план. Хочу зазначити також, що філософським стрижнем більшості творів Лесі Українки є моральність вибору, який має зробити кожний, особливо це простежується в драматичних поемах “Одержима” та “Кассандра”.
Головним завданням моєї роботи я вважаю роздивитися докладно, які саме погляди могли надати певну програмовість неоромантизму Лесі Українки і сформувати її в особливу художньо-естетичну систему.
З-поміж найяскравіших неоромантичних рис творчості Лесі Українки можна назвати такі:
1. Відсутність поділу персонажів на головних та другорядних. Цей самий поділ відбу- вався таким чином: з одного боку виступають герої, в серці яких палає якась ідея, мрія, яку вони прагнуть здійснити, а з іншого – персонажі, які нічим не примітні, тобто безликі, бездуховні особистості, які не є взірцями для багатьох, не стануть прикладами для наслідування ( в поемах “Давня казка”, “Одержима”);
2. Передбачається утвердження визвольного героїчного духу (в фантастичній казці “Осіння казка” та ін.);
3. Активна перебудова дійсності, де можливо переплетіння двох світів: фантастичного, казкового і реального (в поемі “Давня казка” та ін.);
4. В її творчості простежується не тільки раціональне пізнання, а й містичне, інтуїтивне пізнання, в якому відіграє роль не людський досвід, а прозріння, заглиблення душею в щось невідоме, безкінечне (на прикладі поем “Одержима”, “Камінний господар”);
5. Безлика маса повинна стати громадою безмежного числа особистостей, які будуть об’єднані однією якоюсь метою, у них будуть схожий світогляд, погляди на речі та взаєморозуміння (драматична поема “Роберт Брюс, король шотландський” та ін.);
6. Зовнішні події (також і соціальні) відступають на задній план (на прикладі драматичної поеми “Кассандра”);
7. Простежується звернення письменниці до історії, біблії, міфів, усної народної творчості (на прикладі драматичних поем “Роберт Брюс, король шотландський”, “Самсон”, “Лісова пісня”) та ін.
Досліджувати парадигму рис неоромантизму як художньо-естетичної системи можна на прикладі драматичної поеми “Одержима”. Основа сюжету твору взята з біблійних текстів. З самого початку Леся Українка зосереджує нашу увагу на домінантному стрижню неоромантичної концепції “Людина і суспільство”. Письменниця в цьому творі не поділяє персонажів на головних та другорядних, бо усі вони мають якусь мету. Особливо вражають центральні прообрази Ісуса Христа та Марії – Месія та Міріам, які в творі постають жертвами заради єдиної мети: покликані на рятунок світу (у Месії) та рятунок заради кохання, відданості своєму ватажку (Міріам): “Умер він, зраджений землею й небом / як завжди, одинокий. А тепер / я тут сиджу, як завжди, одинока / даремні сльози ллю і проклинаю / все те, що він любив, і з кожним словом / все більш надію трачу на рятунок” [5, с. 381].
Саме кохання було тим найсильнішим та наймогутнішим рушієм сюжетів твору Лесі Українки, особливо це простежується в поемі “Одержима”. Любов між Месією та Міріам тут сповнена не тільки пристрасті, але й тим, що створює неусвідомлювані раціонально життєві погляди, які призводять до подвигів, що поглиблюють індивідуальність людини, його особистісні якості. Таку любов можна осягнути тільки на підсвідомому рівні людської душі, тобто інтуїтивно. І таку своєрідність кохання Леся Українка представила у своїй драматичній поемі “Одержима”.
В цьому творі Леся Українка надала великого значення осмисленню етичних категорій добра, відданості, усвідомлення недосконалості світу та несправедливості. Особливої уваги письменниця надає жіночому образу як такому, що відокремлюється з сірої купки людей, бо її світогляд, погляди на життя та світ різко відрізняються від тих, що представляють натовп. Вся трагічність образу полягає в тому, що могутня духом героїня потрапляє в безвихідне становище, бо її ніхто не розуміє, вона самотня у цьому світі. Зречення від поглядів Месії, не визнання їх ще нічого не говорить нам про фатальність її душі, бо саме вона хотіла викупити Месію, звільнити його від страждань. І саме смерть поводиря дає злам в душі героїні, яка ще більше занурюється у себе, і ще більше гризе її душу навколишній світ, його ненависть до того, хто їх звільнив. Не дивлячись на все це, не можна стверджувати, що Міріам потерпіла поразку, бо морально вона перемагає.
Не можна не відзначити, які проблеми саме розкрила Леся Українка у своєму драматичному творі “Оргія”, такі як “національної честі” та філософію “національного поневолення”.
Хочу підкреслити, що комплекс шлюбних мотивів, зокрема, мотив подружньої вірності й зради, у фіналі драматичної поеми переростає у філософську проблему національної солідарності й національної зради. Шлюб Риму з Елладою, про який говорить Меценат, неможливий через колоніальну залежність останньої. “В цьому союзі, ― наголошує Л. Масенко, ― їй відведена роль наложниці, а не дружини... Образ спокушеної і зганьбленої дружини в глибшому прочитанні проектується на тему національного розтління, яку несе країні втрата незалежності” [4, с. 47]. А відтак смерть Антея можна потрактувати, за римським правом, як індульгенцію, тобто помилування грецькому народу. Саме через фізичну смерть співця-патріота елліни врятувалися від національного й духовного знищення, здобули право на майбутнє. Дуже яскраво простежується у драматичному творі акт “волі”, який у творчості Лесі Українки займає вагоме місце. Антей, грецький поет-співець, ніяк не може змиритися з тогочасним утиском грецького мистецтва, з його принизливою роллю: прислужництво римським завойовникам. Характер вольового акту центрального персонажа від початку й до кінця драми майже демонстративний. Антей зрікається можливостей професійного життя заради особистої гідності й національної честі; він і карає смертю свою дружину Нерісу, яка, власне, й порушує людську гідність і національну честь. Зрештою, негідне життя його зламує і в його серці вже палахкотить бажання смертельного самознищення.
Одна з найвідоміших поем Л. Українки ― “Давня казка”, в якій поетеса звертається до епохи середньовіччя. Суголосно неоромантичному світогляду її цікавлить середньовіччя як доба лицарських подвигів, мужніх волбових борців за свої переконання. Виразним є неормантичне розуміння краси і свободи як основних передумов художньої творчості, розгортання ідеї безмежності духовно-естетичного потенціалу митця.: “Бачиш ти — оця діброва / Поле, небо, синє море / То моє багатство-панство / І розкішне і просторе // Все, чого душа запрагне/ Я створю в одну хвилину / В таємні світи надхмарні / Я на крилах думки лину.” [6, 345]
У неормантичному індивідуально-вольовому трактуванні постає тема громадянського обов'язку митця. Монолог-відповідь співця на пропозицію Бертольда стати придворним поетом засвідчує глибоку переконаність митця у громадській місії слова, у тому, що ні за які матеріальні статки не купиш визнання народу. Створення пісень-закликів до боротьби є для співця виявом його творчості волі. Свобода і творчість осмислюються як провідні, надцінні категорії неоромантичного світогляду.
Образ співця розкриває етичні пріоритети неоромантичного героя: самоповагу, почуття власної гідності, вірність своїм переконанням, а також здатність співчувати стражданню і безкорисливо допомагати. Співець погоджується допомогти лицареві скласти серенаду як своєму приятелеві, не сподіваючись на винагороду. Зустрічаючи слуг Бертольда, який став правителем-тираном, поет поводиться з гідністю, з усвідомленням своєї моральної вищості перед колишнім приятелем: “Подививсь на слуг спокійно. Гордовито привітався. Всі Бертольдові погрози слухав мовчки, усміхався.” Він готовий загинути у в'язниці, але залишитись вірним своїм переконанням, своїй громадянській місії.
У поемі використовуються жанрові елементи казки (орієнтація на художню структурованість казки задається в назві): традиційний початок від імені оповідача і закінчення. М. Зеров у нарисах “Від Куліша до Винниченка” підкреслив зв'язок поеми “Давня казка” з традиціями ліро-епіки Г. Гейне; “... поема Давня казка цілком — темою, хореїчним своїм складом і навіть сарказмами — нагадує гейневські поеми” [2, с. 58].
У поемі “Давня Казка” художньо-світоглядна категорія творчості інтерпретована на основі неоромантичної концепціїї цього показу середньовіччя як міфологічно опосередкованого образу золотого віку, властивого найяскравіше європейському романтизму. Якщо в класичному романтизмі увага належала до містичного світогляду епохи середньовіччя (англійські та німецькі романтики XVIII ст.), то творчість Л. Українки насамперед має індивідуально-вольову спрямованість і, авжеж це стосується персонажів. Ми пам’ятаємо, що у середньовіччі образ трубадура займав вагоме місце при дворі, який оспівував красу прекрасної дами й рицарські подвиги. В поемі “Давня казка” цей образ трансформується і предстає перед читачами, як вольова творча особистість, безкомпромісний співець власної душі.
Тема громадянського обов’язку митця постає в характерному для неоромантизму індивідуально-вольовому трактуванні. Поема засвідчує також неоромантичне акцентування краси і свободи як основних передумов художньої творчості, розгортання ідеї безмежності духовно-естетичного потенціалу митця Отже, в українській літературі поняття “неоромантизм” пов’язують передусім із творчістю Лесі Українки. Особливість Лесі Українки, як теоретика неоромантичної течії, у тому, що вона перейнялася загальною атмосферою неоромантизму в Європі і вибирала лише те, що на її думку письменниця вважала позитивним й тим самим відображала в українській літературі. Звертаючись до історії, міфології, біблії, екзотики, Леся Українка вносила щось своє, бо письменниця не акцентувала свою увагу саме на цьому, тому що на перший план виходила індивідуальність, в якій було бажання жити за критеріями ідеалу, тобто шукали досконалість в усьому. Будемо пам’ятати, що творча спадщина письменниці будується на ірраціональній основі пізнання, яка є домінантним рушієм неоромантичної системи.