| Педченко | Data: Niedziela, 17.05.2015, 23:30 | Wiadomość # 1 |
Grupa: Проверенные
Wiadomośc: 2
Plusiki: 0
Status: offline
| Дегтеренко Анастасія Миколаївна Доцент кафедри міжнароднихвідносин і зовнішньої політики
Маріупольського державного університету, Україна Нікольченко ЮзефМойсейович Доцент кафедри культурологіїта інформаційної діяльності
Маріупольського державного університету, Україна
УКРАЇНСЬКЕ ПОЧАТКОВЕКИРИЛИЧНЕ ДРУКАРСТВО Поява друкарства в будь-якій країні завжди визначала рівеньїї продуктивних сил та культурного розвитку. Ось чому так високо оцінюються в Україні події далекого 1574 року коли у Львівській друкарні Івана Федорова були надруковані «Апостол» і «Буквар», що започаткували бурхливий розвиток національного книговидавництва, яке було тісно пов’язане з визвольним рухом в українських землях кінця XVI-XVII ст.
Історіографія початкового українського друкарства(вітчизняна і зарубіжна) достатньо вагома. Ще у ХІХ ст. проблему його виникнення та розвитку вивчали поляк Єжи Бандтке, галичани Денис Зубрицький і Яків Головацький, дослідник Львова Ігнат Ходинецький. На початку ХХ ст. це питання досліджували українські вчені І. І. Огієнко, М. С. Грушевський, І. С. Свенціцький, М. О. Макаренко, І. П. Крип’якевич.
Сучасна вітчизняна історіографія проблеми збагатиласяфундаментальними працями Я. Д. Ісаєвича, Я. П. Запаска, О. Я. Мацюка, О. А. Купчинського, Є. Й. Ружицького, М. П. Ковальського, Г. І. Коляди та інших.
Важливий внесок у з’ясуванні складних питань, пов’язанихз українським початковим друкарством належить зарубіжним дослідникам: Є. Л. Немировському, О. О. Сидорову, Т. Н. Каменєвій, О. О. Гусєвій, А. С. Зєрновій (всі з Росії ), Г. Я. Голєнченку, М. Б. Ботвіннику (Бєларусь), П. Атанасову (Болгарія), Х. Клаусу (Німеччина), І. Крайцеру (Італія), Р. Матісену (США), Ф. Соколовій (Чехія), Е. Ойтозі (Угорщина), Дж. С. Г. Симмонсу (Велика Британія).
Разом з тим, поважний вік і, поза сумнівом, блискучість вітчизняної і зарубіжної історіографії так і не розставили крапки над «і» у цьому питанні, а навпаки загострили інтерес дослідників до нього, особливо з наближенням 440-ї річниці федорівського книгодрукування у Львові.
Виходячи з вище зазначеного, виникла потреба ще раз звернутисядо проблеми дослідженості історії українського друкарства, особливо його початкового етапу, у контексті загального розвитку кириличного друкарства, визначення інформаційного потенціалу джерел, ступеня їх опрацьованості та репрезентативності, коли поява власного книговидавництва (богослужбового, полемічного, шкільного, наукового і літературного) була важливою подією в історії українського народу на шляху до самовизначення та майбутньої державності.
Джерельнабаза нашого дослідження – це система письмових артефактів (за своєю суттю –документів), різних за типами і видами, залежно від способу кодування інформації. У сучасному українському документознавстві існує декілька визначень понять «класифікація» і «типологізація», «вид» і «тип» документів. У своєму підручнику «Документознавтво» Н. М. Кушнаренко визначає класифікацію документів «…системою їх супідрядності, що використовується як засіб встановлення зв'язків між класами документів, а також для орієнтування в їх різноманітті» [7, с. 37].
Ряд авторів розглядають ці поняття як синоніми, інші –як протилежні поняття, треті – переносять закони і правила класифікації на типологізацію, що викликає певну плутанину. До цих пір немає однозначного визначення, зафіксованого у довідниках і словниках. Звідси – широкий спектр пропозицій щодо організації класифікаційних видів документів.
Сутність класифікації і типологізації документівскладається з диференціації об'єктів вивчення за певними ознаками. Класифікація припускає суворий поділ документів за чотирма основними законами логіки:єдність основи, пропорційність членів розподілу, їх взаємовиключення, безперервність розподілу. Найважливіший з перерахованих – закон єдності основи розподілу вимагає, щоб весь обсяг поняття «документ» був розділений за однією з ознак. Оскільки у документа таких ознак багато, обсяг поняття повинен поділятися щоразу на новій основі. Таким чином, класифікація являє собою
диференціацію документів за найбільш суттєвою ознакою. Ця сукупність документів групується у вид [3, с. 190].
Типологізація є окремим аспектом класифікаціїдокументів. Вона пов'язана з групуванням документів на основі їх подібності деякої узагальненої моделі, названої типом. Це загальні, істотні риси визначеної групи документів. Складність типологізації полягає у визначенні необхідного і достатнього набору найбільш характерних ознак [13, с. 40].
Як зазначає Г. М. Швецова-Водка, типологія –це «наука про типи», точніше – це розділ наукового знання, який визначає типи, види та інші типологічні підрозділи, які не стосуються семантики документа [12, с. 144].
У наукових розвідках з історії друкарства (не тільки українського) і дотепер триває полеміка, яку з двох категорій джерел – документальні чи «друкарські» (тобто самі видання) – вважати основною, а яку допоміжною. Аргументи обох сторін непереконливі: на нашу думку артефактні джерела зазначених типів, безумовно є основними. Вони себе взаємно доповнюють, що робить їх різноманітними та переконливими.
Кириличні стародруки в Україні збереглисянерівномірно. З видань великого тиражу дійшли до наших днів переважно десятки, інколи сотні примірників, що знаходяться у книгозбірнях різних країн, або у приватних колекціях Нерідко вони ще й тепер зустрічаються по старих монастирях і церквах. Натомість невеликі за тиражем видання відомі лише в одному-двох примірниках.
Недостатньо збереглася і внутрішня документаціядрукарень. Причин тут декілька:
- її розпорошеність по архівних матеріалах різнихустанов, що ускладнює пошук;
- відсутність вимогливості до ведення та зберігання такоїдокументації з боку власників друкарень.
Серед джерел з історії кириличного друкарства і безпосередньокнигодрукування, які є у науковому обігу, можна виділити основні типи, споріднені загальною видовою ознакою:
- безпосередньо стародруки;
- нормативні акти щодо створення і статусу друкарень;
- внутрішню документацію друкарень, у т.ч. фінансову;
- «особисті справи» майстрів друкарської справи таїхніх помічників у складі фондів адміністративних, судових і фінансових установ;
- особиста переписка та інші приватні документивласників друкарень та майстрів-друкарів;
- каталогистарих книгозбірень, бібліотек і приватних колекцій.
У першій групі провідне місце займають грамоти пронадання особам і об’єднанням виробників (у нашому випадку – цехам) права видавати книги, підтвердження видавцям їхніх привілеїв, судові ухвали та інші правові акти. Православні видавці отримували грамоти на право друкування від церковних владик вищого рангу (константинопольського та антіохійського патріархів, митрополитів, єпископів), друкарі, що обслуговували католицьку церкву – від католицьких архієпископів та єпископів, призначенихними цензорів, генеральних і провінційних настоятелів чернечих орденів.
Одним з перших документів, що були видані ієрархамиправославної церкви з метою організації кириличного друкарства в Україні була грамота, видана 25 січні 1586 р. антіохійським патріархом Йоакимом IV Дау, якою дозволялося створення у Львові Успенського братства, а в йогоскладі – церкви, школи, друкарні і шпиталю [9, с. 82-83].
Православні друкарні на теренах Лівобережної Українидіяли в першій половині XVII ст. у межах положень «Статей для заспокоєння руського народу» 1632 р. без офіційних дозволів органів державної влади Речі Посполитої. Проте видавці кириличних друків у Руському воєводстві, починаючи з кінця XVI ст., вважали за необхідне отримувати для себе королівські привілеї, хоча часто їхня наявність не забезпечувала їм реальної гарантії видавничих прав в умовах жорстокого контролю з боку місцевої польської влади та католицького духовенства.
Перші кроки історіографії кириличного друкарства булизроблені українськими книжниками вже в XVII-XVIII ст. Одним з перших до стародруків у своїйтворчості звертався полеміст Захарія Копистенський [5, с. 117]. Йому приписують авторство у написанні в 1623-1627 рр. Густинського літопису, в якому серед найважливіших подій української історії з часів Русі до 1597 р. згадується винайдення «преславного художества друкарського».
Кінець XVIII-перша пол. XIX ст. були часом подальшогорозвитку бібліографії з історії вітчизняного друкарства. Митрополит Київський та Галицький, церковний історик, бібліограф, письменник і перекладач Євген (Євфімій) Болховітінов (1767-1837) у 1805 р. опублікував у журналі «Друг просвещения» статтю «Иоанн Федоров», яка із змінами і доповненнями автора виходила у 1806, 1813, 1818, 1827 роках. Окремо, у часописі «Вестник Европы», дослідник видрукував матеріал «О славяно-русских типографиях», присвячений історії створення та діяльності кириличних друкарень у Східній Європі [4, с. 81-82].
На західноукраїнських землях у складі Австрійськоїімперії початок джерельних досліджень у галузі історії друкарства пов’язаний з іменем професора Львівського університету та настоятеля Онуфріївського монастиря Модеста Гриневецького (1756-1823). Він звернув увагу на надгробок Івана Федорова й порівняв вміщений на ньому знак з видавничою маркою «Апостола» 1574 р. Львівський дослідник на підставі стародруків та архівних матеріалів подав відомості про кілька кириличних друкарень – Острозьку, Львівського Успенського братства, Михайла Сльозки. Матеріали пошуків М. Гриневецького пізніше були опубліковані польським істориком, мовознавцем, бібліографом і видавцем Є. С. Бандтке (1768-1835) [14, с. 385-388] та видатним українським письменником, поетом, перекладачем, вченим, публіцистом, громадським і політичним діячем І. Я. Франком [11, с. 175-176].Прививченні кириличних книг Бандтке Є. С. звертався за консультаціями до Феофіла Кудревича (1766-1836), викладача Краківського університету, українця за походженням.
Вивченням стародруків пізніше займався й іншийнастоятель Онуфріївського монастиря, польський історик Львова, його церков і монастирів, краєзнавець Варлаам Компаневич (1777-1858) [15, с. 71-72].Український освітній і церковний діяч ІванМогильницький (1727-1831) у своїй праці «Відомість о руськім язиці» наводить бібліографічні описи низки кириличних стародруків та свої спостереження щодо вживання в них церковнослов’янської та руської (української) мов.
Першою науковою працею з історії кириличного друкарствана західноукраїнських землях стала бібліографічна праця: «Historyczne badania o drukarniach Rusko-Słowiańskich w Galicyi» українського історика, етнографа й архівіста Дениса Зубрицького (1777-1862), в якій автор представивдіяльність православної церкви по створенню кириличних друкарень корисною галицько-руській (червоноруській) народності та її просвітництва. Витяг зі статті під назвою «О славяно-русских типографиях в Галиции и Лодомерии» у 1838 р. був надрукований у Росії в «Журнале Министерства народного просвещения» (ч. XIX).
Зубрицький Д. І.використав численні архівні документи з історії українського друкарства XVI-XVIII ст. і вперше опублікував два актипро друкарню Івана Федорова: заяву Ізраїля Якубовича 1584 р. щодо друкарського обладнання, яке йому заставив у 1579 р. І. Федоров, а також грамоту Гедеона Балабана 1585 р. у справі викупу друкарні, що колись належала Івану Федорову. Обидва документи зберігалися в архіві Львівського Ставропігійного братства [9, с. 69-70, 80-82 ].
Значним кроком вперед у вивченні кириличнихстародруків українського походження стала поява у другій пол. ХІХ - на початку ХХ ст. фундаментальних бібліографічних праць російських вчених П. М. Строєва (1796-1876), І. П. Каратаєва (1817-1886), В. М. Ундольського (1816-1864), О. С. Родоського (1838-1908) та українських дослідників І. О. Левицького (1850-1913) та І. С. Свєнціцького (1876-1956).
Заслугою П. М. Строєва було ґрунтовне вивченняредакційних текстів (передмов та післямов) до видань українських друкарень кінця XVI-XVII ст. За його словами, «критическийобзор предисловий и послесловий древних славянских книг, ныне забытых и даже таких, которые считаются не стоящими внимания, принесет большую пользу различным направлениям отечественной науки. Например, спросите у любого историка и читателя истории, кто начал исправлять богослужебные книги, и общий ответ будет: патриарх Никон. Однако перечитывая предисловия и послесловия древних изданий, мы видим совсем другое: задолго до Никона занимались этим во Львове и Киеве» [10, с. 137].
Становлення та розвиток вітчизняного друкарства буливагомою складовою наукових студій видатного українського вченого, політичного і церковного діяча І. І. Огієнка [митрополита УАПЦ Іларіона] (1882-1972). В 1925 р. за кошти НТШ у Львові побачила світ його праця «Історія українського друкарства. Т. 1. Історико-бібліографічний огляд українського
друкарства в XV-XVIII вв.». У післямові до книги І. І. Огієнко, констатуючивідсутність фундаментальних праць з окресленої теми, зауважує: «Я поставив собі завданням в міру можливості освітити головні моменти з історії українського
друкарства, виразно намітити всі найважливіші віхи його. … І тішу себе надією, що може ця праця моя дасть привід появлення більшого числа спеціальних і ґрунтовних розвідок з тих питань, які я лише поверхово намітив.» [8, с. 409].
Професор І. І. Огієнко одним з першихдослідників висунув гіпотезу про можливість існування кириличного друкарства в Україні перед Іваном Федоровим. Цю думку підтримує широке коло сучасних вітчизняних і зарубіжних науковців [1].
Українське національно-культурневідродження 20-х років ХХ ст. вплинуло і на розвиток вітчизняного книгознавства. В 1922 р. на базі Головної Книжкової палати, яка займалася вивченням питання бібліології, бібліографії, історії друку і готувала бібліографічні показники за матеріалами друку в УСРР, був створений Український Науковий Інститут Книгознавства (УНІК) як науково-дослідна установа (м. Київ). Він мав чотири секції: історії, соціології й економіки книги, мистецтва і техніки книги та бібліографії. Інститут у 1924 р. видав «Загальний огляд стародруків київських бібліотек», автором якого був відомий український історик, архівіст, бібліограф, письменник, дійсний член ВУАН В.І. Барвінок (1879-1943) [2].
В 1923-1930 рр. УНІК видававчасопис «Бібліографічні вісті», а в 1933-1934 рр. – «Наукові Записки». У них регулярно вміщувалися матеріали з історії українського друкарства, а сам Інститут мав унікальну колекцію вітчизняних стародруків. Директором закладу був український бібліограф, бібліотекознавець, книгознавець і літературознавець Ю. О. Меженко (1892-1961). Проте, у 1934 р. з посиленням тоталітарних репресій, Інститут ліквідували.
Поява більших можливостей для підготовки і виданнянаукових праць з історії книги в СРСР була пов’язана з «хрущовською відлигою» та підготовкою до відзначенням у 1964 р. 400-ліття російського друкарства, а через десять років – аналогічного ювілею «друкарства на Україні» (назва «українське друкарство» з офіційної точки зору на той час була небажаною).
З часу виходу у світ книги І. І. Огієнкавітчизняна і зарубіжна історіографія збагатилася фундаментальними, за своїмнауковим рівнем, працями з історії українського кириличного друкарства. В першу чергу це стосується досягнень сучасних українських і російських дослідників: Я. Д. Ісаєвича,Я. П. Запаска,О. Я. Мацюка, Г. І. Коляди,М. П. Ковальського,Ф. П. Максименка,Є. Л. Немировського,А. С. Зернової, О. О. Сидоровата багатьох інших.
Основнінапрямки досліджень проблеми визначив видатний український історик, культуролог, громадський діяч, академік НАН України Я. Д. Ісаєвич(1936-2010) ще у 1983 р. коли побачило світ друге видання його блискучої монографії «Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні» [5]:
-дослідити передумови виникнення друкарства в Україні;
-визначити, які кириличні друкарні були першими в Україні;
-вивчити друкарську діяльність Івана Федорова в Україні;
-з’ясувати процес розвиткукириличного друкарства в Україні уXVII-на початку XVIII ст.;
-окреслити значення кириличного друкарства для української історії та культури.
Результати реалізації вищеназваних завдань, як фактор багаторічнихдосліджень історії українського кириличного друкарства, були оприлюднені академіком Я. Д. Ісаєвичем в 2002 р. у книзі «Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми» [6].
Разом з тим, незаперечуючи значної роботи у справі пошуку і публікації джерел з історії початкового українського друкарства, дотепер в Україні та за кордоном видано не всі документи з означеної проблеми (останній за часом збірник документів побачив світ в 1975 р. у зв’язку з відзначення 400-річчя книгодрукування в Україні [9]). Їхня розпорошеність по різних історичних, архівних та бібліографічних виданнях ускладнює роботу науковців особливо у питанні появи друкованої книги та друкарства в українських землях до часу виходу першого львівського видання Івана Федорова у 1574 р.
На наш погляд,потребує зміни і методика вивчення документів з історії кириличного друкарства. В основу діючої їхньої класифікації, яка була здійснена Я. Д. Ісаєвичем, Я. П. Запаском, О. Я. Мацюком, М. П. Ковальським, Є. Л. Немировським, О. О. Сидоровим та ін., покладена традиційна теза джерелознавства, що будь-яке джерело, у т.ч. матеріально-інформаційне, виступає конкретним свідком подій і є історичним документом. Відповідно до цього, документальні свідчення і були обґрунтовано поділені на групи: офіційні документи, листування посадових та приватних осіб, діаріуші (щоденники), хроніки, літописи та інше.
Разом з тим, документознавством визначено, що не кожне джерелоінформації може бути документом, а документ – це вже джерело інформації. На думку Н. М. Кушнаренко «документ – це документована на матеріальному носії інформація у вигляді тексту, звукозапису або зображенні з реквізитами, що дозволяють її ідентифікувати. Вона призначена для передачі інформації у часі та просторі з метою зберігання і використання, у тому числі як доказ. Таким чином, документ є складним об'єктом, що виступає єдністю інформації і матеріального речовинного носія» [7, с. 30]. У цьому випадку стародрук, як носій інформації, виступає не тільки артефактом, а й своєрідним документом.
Виходячи звищезазначеного, класифікацію документів з історії українського друкарства можна здійснювати і за методикою, прийнятою в українському документознавстві, як один із варіантів їх ґрунтовного дослідження.
Література
1. Андрійчук М. Про витоки українського друкарства / М.Андрійчук. // Чумацький шлях. № 2, 2000. – 8-11.
2. Барвінок В. Загальний огляд стародруків київських бібліотек / В.Барвінок. – К., 1924. – 20с.
3. Бездрапко В. Основні принципи класифікації документної інформації в архівній галузі / В.Бездрапко // Проблеми історії та археології: зб. доп. міжнар. наук. Конф. До 100-річчя археолог. з’їзду в м. Харкові, 25-26 жовтня 2002 р. – Харк. нац. ун-т ім. В. Каразіна [таін.]. – Харків, 2003. – С. 169-190.
4. Жуковская Л.П. Болховитинов Евфимий Алексеевич / Л.П. Жуковская // Славяноведение в дореволюционной России / В.А. Дьяконов (отв. редактор). – М.:Наука, 1979. – С. 81-82.
5. Ісаєвич Я.Д. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні / Видання друге, перероблене і доповнене / Я.Д. Ісаєвич. – Львів: Вища школа, 1983. – 155 с.
6. Ісаєвич Я.Д. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми / Я.Д. Ісаєвич. – Львів: Інститут українознавства НАН України, 2002. – 520 с.
7. Кушнаренко Н.Н. Документоведение: Учебник / Н.Н. Кушнаренко. – К.:Знання, 2006. – 459 с.
8. Огієнко І.І. Історія українського друкарства / І.І. Огієнко. – К.:Либідь, 1994. – 448 с.
9. Першодрукар Іван Федоров та йогопослідовники на Україні / XVI-перша половина XVII ст. /: Збірник документів / Упорядн. Я.Д. Ісаєвич, О.А. Купчинський та ін. – К.: Наукова думка, 1975. – 341с.
10. Строев П.М. Библиографический словарь и черновые к нему материалы:Приведены в порядок и изданы под ред. акад. А.Ф. Бычкова / П.М. Строев. – СПб:Типография Имп. Академии наук, 1882. – 531 с.
11. Франко І. Лист Модеста Гриневецького до гр. М. Оссолінського 1813 р. / І.Я. Франко // Житє і слово, 1895. – Т. 3. – Кн. 2. – С. 175-176.
12. Швецова-Водка Г.М. Документознавство: Навч. посібник / Г.М.Швецова-Водка. – К.: Знання, 2007. – 398 с.
13. Швецова-Водка Г.М. Документоведческие термины / Г.М. Швецова-Водка // Документ в системе социальных коммуникаций: сб. мат. ІІІ Всерос. науч.-практ. конф. с междунар. участием. – Томск: Томск. госуд. ун-т, 2008. – С. 40-42.
14. Bandtkie J.S. Historya drukarn wKrolestwie Polskim і Wielkim Xiestwie Litewskim jako і w krajach zagranicznych, w ktorych polskie dziela wychodzify. – T.1-3 [Електронний ресурс] / J.S. Bandtkie. – Krakow, 1826. – 518 s.Режим доступу: http:/www.pbi.edu.pl/show.php.pub=30650&page=1.– Загол. з екрану.
15. Kompaniewich B. Cerkiew s [wietego]Onufrego Pustelnika i monaster x[iedzow]Bazelianon na przedmiesciu Krakowskim we Lwowie [Електроннийресурс] / B. Kompaniewich // Lwowianin – Lwow,1837. – T. II. – S. 71-72. Режим доступу: http:/www.ntsh.org/node/73. – Загол. з екрану.
Summary: The main stages and achievements of Cyrillic BookPublishing are under the study.
|
| |
| |
