Жиліна Юлія,
студентка Маріупольського державного університету (Україна)

Вивчення ідіостилю письменника – питання, яке тісно пов’язане з проблемою мовної картини світу та проблемою мовної особистості автора. Тому, дослідження мовного аспекту ідіостилю дає можливість побачити індивідуальну неповторність письменника у представленій ним вербально-естетичній картині світу, оцінити його внесок у систему вже функціонуючих словесних художніх засобів національної мови, визначити загальні закономірності й провідні тенденції розвитку літературної мови.
У сучасній лінгвістиці під ідіостилем розуміють систему змістовних та формальних лінгвістичних характеристик, властивих творам певного автора, яка робить унікальним втілений у цих творах авторський спосіб мовного вираження. Сьогодні спостерігається різнотлумачення терміну «ідіостиль». Так, В.В. Івановим висловлювалася думка, що «ХХ століття характеризується розвитком «семіотичних ігор», що ведуть у результаті до появи у одній творчій особистості декількох мов» [1, с. 74]. Подібний погляд на ідіостиль заперечував С.І. Гіндін, який стверджував, що за широким «діапазоном мовних перевтілень» творчої індивідуальності завжди можна побачити «структуроутворюючий стрижень творчості», в чому вбачається характерна риса традиції та її представників, «дорожать своєю індивідуальністю» [1, с. 57].
У сучасному мовознавстві для позначення сукупності характерних мовних рис творчості певного письменника вживають терміни «ідіостиль», «індивідуальний стиль» тощо. Поділяючи думку С.Я. Єрмоленко, Л.О. Ставицької, А.К. Мойсієнка, вважаємо, що термін «ідіостиль» взаємозамінний до поняття «індивідуального стилю». Особливістю вживання цих термінів в сучасній лінгвістиці є те, що вони тісно переплітаються з такими поняттями, як «світобачення письменника», «мовна особистість», «мовна картина світу» [2, с.11]. Таке розуміння спостерігаємо у дослідженнях Ю.М. Караулова, І.І. Степанченка, В.П. Дроздовського та ін.
На думку С.Я. Єрмоленка, системність індивідуального стилю ґрунтується на формуванні мовної картини світу, в якій поєднано загальне й індивідуальне [4; с. 128]. Естетична функція художнього слова письменника, категорія індивідуального, вважає Л.О. Ставицька, створюється насамперед функцією повторюваності й закономірності, яка формує естетичне організуюче ядро кожного ідіостилю. Ця функція пов’язана із значущістю художньої ідеї в авторській моделі картини світу. Внутрішня «ідіолектна норма» художнього мовлення формує категорію індивідуального в стилі письменника [3, с. 87].
Проблематика мовної особистості письменника широко представлена як у вітчизняній (В.В. Виноградов, Р.О. Будагов, Г.О. Винокур), так і в зарубіжній лінгвістиці (Е. Косеріу, К. Ажеж та ін.). На думку академіка В.В. Виноградова, до дослідження мовної особистості митця можна прийти трьома шляхами. Один із них – вивчення мови художньої літератури. Причому, тільки цей шлях надає широкі можливості для аналізу мовної особистості автора.
Мовна картина світу художника слова є вербальним відображенням світовідчуття письменника, його ціннісних орієнтирів. Кожний видатний письменник має свій стиль, який формується також через використання ним певних мовних засобів, зокрема кольороназв. Серед таких митців, безсумнівно, слід назвати В. Шевчука. Його глибокий внутрішній світ письменника-філософа з бароковими естетичними принципами світосприймання, домінуючими духовними цінностями породжує дискурс, звернений до естетично, духовно, інтелектуально адекватного реципієнта.
Художня картина світу В. Шевчука антропоцентрична і національно забарвлена. Людина в усій її неповторності й універсальності, яка перебуває в центрі цієї картини світу, неодмінно живе в Україні за законами і звичаями свого народу, за його віруваннями, сприймає світ крізь призму національного світовідчуття.
Серед творів митця виділяємо роман «Дім на горі». Валерій Шевчук написав цей твір у той час, коли відбувалося стирання граней між епохами. Нетрадиційні особливості постмодернізму вимагають оригінальної письменницької майстерності вислову: слово у письменника – як пензель у художника: зображена словами картина – ніби написана фарбами. Саме постмодерністська тенденція у романі «Дім на горі» і є причиною такого щедрого використання кольористики різноманітних відтінків. Слід зазначити, що кожний розділ твору характеризується своїм набором кольороназв.
Послуговуючись традиційними кольороназвами, В. Шевчук у своєму романі надає їм власного символічного змісту. Концептуальним для письменника є використання синього кольору та всіх його відтінків із індивідуальним символічним значенням. Так, синій колір в окремих епізодах роману несе різне символічне навантаження. Порівняємо приклади з твору: «Микола побачив себе на незнайомій синій дорозі» [5, с. 128] – (символізує дорогу смерті). «Іван і Марія простягли там, на синій дорозі, руки одне до одного» [5, с. 164] – (символ дороги кохання).
Спокій в душі (розділ «Спокій») передає автор за допомогою одного з відтінків синього – голубого кольору: голубі спалахи, заголубіла вулиця, голубий розлив, голубі площини, голубий шлейф, голубе трепетне сяйво. Такою гамою відтінків кольору письменник передає спокій кохання Володимира та Галі, головних героїв розділу.
Але синій колір у текстах може виконувати й іншу функцію: набувати трагічного змісту, увиразнювати символічний образ війни і смерті:
синя дорога, синій мох (другий розділ роману «Синя дорога»).
У контексті дослідження цікаво простежити також символічні контрасні кольори – чорний і білий. Найчастіше використання білого кольору зафіксовано у розділі «Запах серпневого сонця: біла глина горщика, біла хусточка, білі кораблі хмар, біла шапка кульбаби, білий птах, білі метелики. Білий колір – це символ щастя і утвердження добра, це священний колір, ніби від Бога. Саме так, по-божому прожив свій вік Іван-козопас. Дивлячись на своїх синів, «він бачив білі крила на білому полі, у густо засипаному чорним зерном літер. Він уперше зронив на свій зошит сльозу – це була остання крапка» [5, с. 174].
Святість білого кольору заступив чорний. Як бачимо, Валерій Шевчук не відійшов від традиційності кольористичної символіки: білий – символ чистого життя, чорний – символ смерті. Страшний мор зображений кольоро-символічними образами (у розділі «Відьма»): чорне волосся, чорний князь, чорний вогонь, чорна жінка. Вони відповідають чорним діянням відьми, яка мстилася князю за його звірячу бездушність, зухвалість і безсердечність.
Письменник використовує й сірий колір у романі «Дім на горі» для зображення бідності та спустошеності душі Анатоля. Анатоль – втілення сірого, а тому він – сірий птах із сірими крильми, якими далеко не злетиш. Його кохання до Галі – таке ж сіре, збіднене, тому приречене. Не випадково воно завершується образом синьої дороги – символом смерті цього кохання.
У розділі «Дорога» бачимо незбагненне поєднання сірого та чорного кольорів (сіре світло, сірість у душі людей) – це символи людського життя, дороги, яка декого веде у смерть і асоціюється із скорботними кольорами, декого залишає іти по життю із життєрадісними барвами; а дехто тікає від життя, не знаючи дороги на землі. Отже, у кожного своя дорога і свої на ній кольори – такий глибокий зміст вкладає Валерій Шевчук в образ дороги, позначений різними барвами.
В. Шевчук також використовує у творі золотий колір – колір сонця, що символізує добробут, благополуччя, достаток та ін.. Ще І.В. Гете слушно зауважував: «Золото в абсолютно чистому вигляді дає нам, особливо якщо не додається блиск, нове та високе уявлення про цей колір…» [Цит. за: 2, с.14]. У романі «Дім на горі» природа майже завжди осяяна сонцем («шелестить корона високого дерева, золотий стовбур облито теплом, крапає золота смола» [5, с. 323]) або місяцем («світив тоді над землею золотий місяць…» [5, с. 59]), що переливаються золотими барвами. Неодноразово у романі автор використовує золотий колір в переносному значенні: «Щось затремтіло в ньому й захиталося, і ось він, цей золотий момент!» [5, с. 143].
Підсумовуючи, зазначимо, що В. Шевчук, відтворюючи світ, активно звертається до назв кольору. Кольористична символіка – важливий елемент у визначенні жанровості, тематики, направленості, тенденційності твору. Окрім того, назви кольору несуть важливе ідейне навантаження у розкритті змісту, при характеристиці персонажів та їх вчинків: то вони поглиблюють ідею твору, виконуючи зображальну функцію, то служать засобом контрасту або є аналогією до фольклорних традицій.
Колористична символіка є значним фрагментом індивідуально-авторської картини світу письменника, його уявленням про світ кольору природних об’єктів, системою колірної символіки, віддзеркаленням художнього колористичного сприйняття світу, а також складовою філософського осмислення єдності людини і природи.
Можна простежити, як письменник трансформує значення і символічний зміст кольорів із традиційного у «свій сад» творчості, як вони «розчиняються» і «розмножуються» на велику кількість відтінків. Широке використання кольорів зумовлюється постмодерністською тенденцією: відповідно до форм буття закономірним вважається варіювання та співіснування різних кольорів. Цікаво спостерігати, як письменник «грається кольорами», утворює із них складні лабіринти, що є перспективним для подальших наукових розвідок.