Нікольченко Юзеф Мойсеевич,
доцент кафедри культурології та інформаційної діяльності Маріупольського державного університету, заслужений працівник культури України

Як історична територія східних слов’ян-дулібів (пізніше волинян – Ю.Н.), Погориння вперше згадується у руських літописах під 1097 р.. Розташована у Південно-Західній Русі по берегах Прип’яті і Горині, вона служила не тільки демаркаційною зоною, що розділяла Київську і Волинську землі, а була також своєрідним резервним фондом київських князів, звідки вони найчастіше брали землі для пожалування своїм васалам. У зв’язку з цим можна включати у термін «Погорина» не тільки географічне, а й адміністративне, соціально-економічне і культурне визначення [15].
Історія і культура слов’янського населення цих земель досліджені ще недостатньо. Відомості щодо пам’яток IX-XIII ст. Погориння знайшли своє відображення у загальних працях В.Б.Антоновича, О.О.Ратича, П.О.Раппопорта, М.Ф.Котляра [1; 22; 20; 7]. Про старожитності Погориння матеріали були включені у «Довідник археологічних пам’яток Рівненської області» І.К.Свєшнікова і Ю.М.Нікольченка та «Довідник археологічних пам’яток Волинської області» М.Н.Кучінка і Г.В.Охріменка [23; 8].
Проте, основним джерелом вивчення історії, матеріальної і духовної культури Погоринських земель стали багаторічні (з 1972 року) розкопки городища давньоруського літописного міста Дорогобужа, проведені археологічною експедицією Рівнеського краєзнавчого музею під керівництвом Ю.М.Нікольченка [14] і Б.А.Прищепи [19].
Землі поблизу Дорогобужа у середній течії Горині виділяються високою концентрацією пам’яток часів Київської Русі. Тут збереглися залишки 42 укріплених поселень X-початку XIII ст. Серед них у літописах згадуються Острог, Дубно, Пересопниця, Чемерин, Заріцьк, Корчеськ, Мильськ, Сапогинь [9,с.539-577].
Багата колекція археологічних матеріалів, зібраних у ході археологічного дослідження Дорогобужа, включає категорії речей як відомих за розкопками інших міст Русі, так і відсутніх на інших пам’ятках. Різноманітнітність і багатство колекції, наявність унікальних і рідкісних знахідок, робить речовий матеріал з Дорогобужа важливим історичним джерелом не тільки для вивчення міста і Погориння, але й для дослідження історії і культури слов’янського населення Південно-Західної Русі.
Важливим у розвитку Дорогобужа був і політичний фактор. З кінця XI століття він стає центром Погоринської волості, у місті перебував князь з дружиною. Погориння разом з Дорогобужем в XI-першій пол. XIII ст., з перервами, входило до складу Київського князівства.
У матеріалах XI-першої пол. XIII ст. з Дорогобужа виявляються всі ознаки, характерні для тогочасних міст Русі: розвинене ремесло і торгівля, політико-адміністративні і культурно-ідеологічні функції, садибно-дворова забудова дитинця. На жаль, процес розвитку міста був перерваний татаро-монгольським погромом у грудні 1240 року.
Погориння, як й інші землі Київської Русі, підтримувало тісні зв’язки із зарубіжними країнами [2,с.373-376]. У Погоринську волость в ХІ ст. надходили головним чином східні речі; у XII-XIII ст. посилюються зв’язки із західноєвропейськими країнами [13] . Проте на всіх етапах свого розвитку Погориння на чолі з Дорогобужем мала широкі стосунки з Північним Причорномор’ям та Візантією [16].
Частина імпортних речей грецького походження, виявлених у Дорогобужі під час археологічного дослідження, має церковне призначення. У шарі ХІІ-першої пол. ХІІІ ст. знайдено повністю збережену лампаду і гак для підвішування другої лампади. Ціла лампада має напівсферичну мисочку діаметром 8,8 см з вертикальним ребром, яке утворює піддон. Поверхня мисочки прикрашена поясками із заглиблених ліній. Мисочка має три вушка, до яких кріпилися ланцюжки довжиною близько 15 см. Верхніми кінцями вони закріплені на шестипроменевій зірочці. У верхньому вушку закріплено гак, на якому лампада підвішувалась до стелі церкви.
У Південній Русі подібну лампаду знайдено на Райковецькому городищі [5,табл. ХХІ, 4], окремі деталі трапилися у Галичі [17,рис.70,15], Воєні [6, табл. ХVІ, 15, 16]. Зустрічаються лампади і у Північних землях Русі [12,с.61,рис.75,1].
Цікавою знахідкою є фрагмент бронзового хороса (паникадила). Близькі за формою деталі хороса, виявлені у літописному Василеві та у руїнах Воскресенської церкви ХІІ ст. у Переяславі-Хмельницькому [24]. На думку А.Л.Якобсона лампади і хороси, подібні дорогобузьким, виготовлялися у другій пол. ХІ-ХІІ ст. в Північному Причорномор’ї у Корсуні і поставлялися на Русь для оснащення православних храмів [26].
Серед пам’яток давньоруського художнього ремесла православної культури з Дорогобужа визначне місце займають хрести-енколпіони. Загалом їх імпорт з Візантії і Північного Причорномор’я та місцеве виробництво розпочалися з часу завпровадження християнства на Русі і за порівняно короткий час досягли високого рівня.
Енколпіон – це складний хрест для зберігання частинки мощей шанованого святого, зображеного на одній з його сторін. Хрест має ліцьову і зворотню сторони, які відрізняються як за своєю будовою, так і за характером зображень. Лицьова сторона має по одному вушку на нижньому і верхньому раменах хреста, а зворотня – по дві петельки на тих же раменах. Вушка просовуються між петельками і закріплюються у них гвинтиком. На лицьовій стороні завжди розміщували головне зображення, на зворотній – другорядне. Енколпіони носили поверх одягу.
Під час розкопок 1975 р. було знайдено половину бронзового енколпіона розмірами 9,2х7,0 см., що є його лицьовою стороною. У центрі хреста – рельєфне зображення розп’яття, на кінцях (крім нижнього), вирізьблено контурною лінією погруддя святих. Під руками Христа напис: ДИМИ(ТРИ), НИКО(ЛА).
У похованні на території окольного города, дослідженому у 1980 р, на грудях хлопця-підлітка лежав енколпіон розміром 10х5,5 см. На лицевому боці хреста – рельєфне зображення розп’яття Христа, на зворотньому – зображення Богородиці з написом: ПРЕСВЯТАЯ БОГОРОДИЦА ПОМАГАЙ. Напис зворотній: майстер вирізав його безпосередньо на поверхні ливарної форми, а на готовому виробі він вийшов у вигляді негативу.На кінцях хреста у медальйонах – ліки святих.
Аналогічні типи енколпіонів добре відомі на території Русі з асортименту так званого «корсунского дела» другої чверті ХІІ ст. [14].
З Північного Причорномор’я у Дорогобуж привозили також і мармурові натільні хрестики – «корсунчики». За результатами розкопок міста маємо їх сім екземплярів [19,табл.1].
Знахідки візантійських речей церковного призначення могли бути безпосередньо пов’язані з існуванням у Дорогобужі Успенської церкви. До нашего часу дійшов храм, побудований наприкінці ХVІ ст. православним волинським магнатом князем Костянтином Острозьким. Разом з тим, О.А.Фотинський вказував, що в основі Успенської церкви лежить більш давня будівля, скоріше за все княжої доби [25,с.84]. Пізніше, наявність у стінах церкви ділянок кладки з плінфи на цементному розчині, що залишились від будівлі домонгольського часу, підтвердили обстеження П.П. Раппопорта та Ю.С.Асєєва [21,с.105; 4]. Під час архітектурно-археологічних досліджень Успенської церкви Г.А.Пєсковою у 1988 році дійсно були відкриті залишки церкви часів Київської Русі [18].
Це був чотиристовпний храм з однією апсидою. Його зовнішні розміри – 16 х 19,5 м. У середині приміщення квадратне в плані, довжина сторони 12,5 м, не рахуючи апсиди, винесеної на 4 м на схід. Кладка стін рівношарова, порядкова. У східній частині будівлі стіни збереглися на висоту від 3-4 рядів плінф в апсиді до 6-8 рядів на стінах і стовпах. У південно-західному куті храму давня кладка піднімається до верху майже на рівень склепінь.
В історії будівництва храму Г.А.Пєскова виділяє три етапи. На першому – стіни церкви споруджувались з тонкої цегли 3,5-5 см завтовшки на помаранчевому цементному розчині, їх товщина – 1,5 м, а в апсиді – 1,3 м. Товщина швів дорівнює товщині плінфи. Глибина закладки фундаментів під стінами у східній частині будівлі – 1 м. У траншеї засипано биту плінфу без зв’язуючого розчину, а на дно покладені великі камені.
У кутах із зовнішньої сторони використані виключно великі камені на всю глибину траншеї. Ці кутові ділянки (їх протяжність в обидва боки складає 1,5-2 м, глибина закладки – 1,25 м) відрізняються ще й тим, що виступають назовні по відношенню до стіни і її фундамента приблизно на 40см. На засипану у траншею биту плінфу поклали 3-4 ряди тонкої плінфи на глині.Фундаменти з битої плінфи були продовжені від апсиди до східної пари стовпів..
Апсида спочатку мала у середині два виступи на зразок лопаток, які відповідали східним стовпам, а із зовні була декорована прямокутними у плані тягами або напівколонами на прямокутній основі. Стовпи проектувались хрещаті у плані, розмірами 2,15-2,2 м. На південній стіні збереглася частина прямокутної внутрішньої лопатки, яка виступала по відношенню до стіни на 3 см. Можливо, кути із зовні теж прикрашали лопатки.
На другому етапі, після недовгої перерви церкву продовжували будувати з аналогічної плінфи (3,5-5 см.) на цементному розчині. Розміри двох цілих плінф із будівельних розвалів складають: 29 х 24, 5 х 5,5 см та 28 х 24,5 х 4,5 см.
Проте якість робіт погіршується, змінюється планування будівлі. у її східній частині стіни потовщені із зовні на 40 см (апсида), на 90 см. (північне плече). Із середини обидва плічка були потовщені на 20-40 см. Відмічені зміни в інтер’єрі: хрещаті у плані стовпи стали прямокутними, але розміри їх збереглися, виступи апсиди у бік стовпів ліквідовані.
На третьому етапі використовувалась товста плінфа (до 8 см завтовшки) поряд з тонкою. Вона покладена на дуже міцний біло-рожевий цементний розчин. Успенська церква отримує більш ошатне зовнішнє оформлення із застосуванням поліхромного керамічного декору. У процесі дослідження храму були знайдені фрагменти керамічних полив’яних фігурних плиток, які могли служити деталями поліхромного аркатурного пояса.
Виявлені в Успенській церкві фрагменти декоративної кераміки, вкритої поливою, різноманітні складно профільовані цеглини, на думку Г.А.Пєскової зближують цю пам’ятку з церквою Іоанна Богослова у Луцьку. Вона теж належить до типу чотирьохстовпного храму з однією апсидою; розміри споруди – 18 х 13,5 см, датується пам’ятка 70-ми роками ХІІ ст. [10,с.305; 23].
Таку ж схему будівлі мають церква Гнилецького монастиря на південній околиці Києва та малий храм у Білгородці. Обидві пам’ятки датуються кінцем ХІІ ст. [21,с.27, 29]. Як і в Успенській церкві у Дорогобужі, у церкві Гнилецького монастиря фундаменти складені насухо з битої цегли і зверху підмазані шаром глини. Вище йшли два ряди кладки з цегли на глині, а ще вище – кладка стін.
На думку дослідників, Успенська церква зведена у Дорогобужі в 70-х роках ХІІ ст. під впливом візантійських традицій і була у зодчестві Русі будівлею з одною апсидою, квадратною у плані, з чотирма масивними опорами, які здатні нести досить великий барабан з куполом. Це дозволяє бачити у ній попередницю храмів з баштоподібною композицією, які поширились на Русі на рубежі ХІІ-ХІІІ ст. [11,с.60]. Так, за висновками Ю.С.Асєєва у ХІ-ХІІ ст. у Київській Русі за візантійськими традиціями набувають розповсюдження споруди так званої Переяславської архітектурної школи. В 1090 р. у Переяславі єпископом Єфремом була освячена церква святого Михайла. У наступні роки там само він завершив будівництво храмів святого Феодора (Стратилата) і святого Андрія [9,с.128]. Про самого єпископа Єфрема Печерський Патерик розповідає, що він був людиною освіченою, довго прожив як представник Печерського монастиря у Константинополі, купував сам і відправляв на Русь ікони, вивчав архітектуру і оздоблення місцевих храмів: «…в Греції бо жив, і тамо всякія красоти научися.»
Загальним для Переяславської архітектурної школи ХІІ-початку ХІІІ ст. є живописний характер пластики фасадів, що досягалося тинкуванням рядів кам’яного мурування поміж рядами плінфи. Тип, форми і будівельна техніка вказаних споруд були навіяні візантійськими зразками,оскільки на той час середньо-візантійська архітектура переживала період підйому і значно впливала на європейську архітектуру тих часів в ареалі розповсюдження візантійської християнської спадщини [4,с.92-93]. Більшість церков цієї школи були храмами феодальних садиб або князівського замку. Крім Успенської церкви з Дорогобужа до наших днів найкраще збереглася Михайлівська церква 1097 р. в Острі (Юрієва божниця) на Чернігівщині [3,с.110-114].
Виходячи з вище зазначеного, можна констатувати, що Погориння, на чолі з Дорогобужем, було значним центром розвитку православної культури у слов’ян-дулібів в XI-першій пол. XIIІ століть.

ЛІТЕРАТУРА

1.Антонович В.Б Археологическая карта Волинской губернии / В.Б.Антонович. // Труды ХІ Археологического съезда. – М., 1901. – Т.1. – С.1-133.
2.Археологія Української РСР. У трьох томах / гол. редак. колег. С.М.Бібіков та ін. – Том третій / редак. колег. тому Д.Я.Телегін та ін. – К., 1975.
3.Асєєв Ю.С. Джерела. Мистецтво Київської Русі / Ю.С.Асєєв. – К., 1980.
4.Асєєв Ю.С. До питання про стильову переодизацію архітектури Київської Русі / Ю.С.Асєєв. // Старожитності Русі-України. – К., 1994. – С. 90-96.
5.Гончаров В.К. Райковецкое городище / В.К.Кончаров. – К., 1950.
6. Довженок В.И. Древньоруське місто Воїнь / В.И.Довженок, В.К.Гончаров, Р.О.Юра. – К., 1966.
7. Котляр М.Ф. Галицько-Волинська Русь / М.Ф.Котляр. – 1998.
8. Кучінко М.М. Археологічні пам’ятки Волині / М.М.Кучінко, Г.В.Охріменко. – Луцьк, 1995.
9. Літопис Руський / пер. з давньорус. Л.Є.Махновця. – К., 1989.
10. Малевская М.В. Исследования в Луцком замке и в селе Зимно М.В.Малевская. // Археологические открытия. – М., 1988. – С. 305-307.
11. Малевская М.В. Древнерусская Успенская церковь в Дорогобуже М.В.Малевская, А.А.Пескова. // Проблемы изучения древнерусского зодчества. – Санкт-Петербург, 1996. – С. 57-60.
12. Николаевская Т.Н. Городище Слободка ХІІ-ХІІІ вв. / Т.Н.Николаевская. – М., 1987.
13. Нікольченко Ю.М. Літописний Дорогобуж як центр торговельних зв’язків Погориньської землі / Ю.М.Нікольченко. // Українська культура в іменах і дослідженнях . – Випуск 1. – Рівне, 1997. – С. 151-152.
14. Нікольченко Ю.М. Культура населення Погориння Х-ХІІІ століть за матеріалами літописного Дорогобужа / Ю.М.Нікольченко. – Рівне, 1998; Корзухина Г.Ф. О памятниках «корсунского дела» на Руси / Г.Ф.Корзухина. // Византийский временник. – М., 1958. – Т.14. – С. 129-137.
15. Нікольченко Ю.М. Погоринські землі в літописній історії Київської Русі / Ю.М.Нікольченко. // Збірник наукових праць. Серія «Історія та географія» / Харк. нац. пед. ун-т ім. Г.С.Сковороди. – Харків, 2008. – Вип.33. – С. 7-11.
16. Нікольченко Ю.М. Про зв’язки Погориння з Візантією і Північним Причорномор’ям за матеріалами літописного Дорогобужа / Ю.М.Нікольченко. // «Україна-Греція: історична спадщина і перспективи співробітництва». Збірник наукових праць в 2-х томах. – Том 1. – Маріуполь, 1999. – С. 101-104.
17. Пастернак Я. Старий Галич / Я.Пастернак. – Краків; Львів, 1944.
18. Пескова Г.А. Отчет о работе отряда архитектурно-археологической экспедиции 1988года в с. Дорогобуж Гощанского района Ровенской области, УССР / Г.А.Пескова. // Архів Рівненського краєзнавчого музею – Рівне: 1989 – 25с.
19. Прищепа Б.А. Літописний Дорогобуж в період Київської Русі / Б.А.Прищепа, Ю.М.Нікольченко. – Рівне: 1996.
20. Раппопорт П.А. Военное зодчество западно-русских земель Х-ХІУ вв. // Материалы и исследования по археологии СССР. – Л., 1967. – № 140.
21. Раппопорт П.А. Русская архитектура Х-ХІІІ вв. / П.А.Раппопорт. // Свод археологических источников. – Л., 1982. – Вып. Е1 –47.
22. Ратич О.О. Древньоруські археологічні пам’ятки на території західних областей УРСР / О.О.Ратич. – Львів, 1957.
23. Свєшніков І.К., Довідник з археології України. Ровенська область / І.К.Свєшніков, Ю.М.Никольченко – К., 1991.
24. Тимощук Б.О. Давньоруська Буковина (Х-перша половина ХІУ ст. ) / Б.О.Тимощук. – К., 1982; Каргер М.К. Розкопки в Переяславі-Хмельницькому в 1952-1953 рр. / М.К.Каргер. // Археологія. – К., 1954. – Т.ІХ. – С. 3-29.
25. Фотинский О.А. Дорогобуж Волынский / О.А.Фотинский. // Труды общества исследователей Волыни . – Житомир, 1902. – Т.1. – 4. С. 3-91.
26. Якобсон А.Л. К истории русско-корсунских связей / А.Л.Якобсон. // Византийский временник. – М., 1958. – Т.14. – С. 120-121.