Харченко Ірина,
студентка 3 курсу Маріупольського державного університету (Україна)

Тема доповіді є вкрай актуальною, оскільки в наш час погляди на місце жінки в суспільному житті значно видозмінилися і потребують більш глибокого аналізу та вивчення. Що цікаво, погляди О. Кобилянської у час її життя виглядали більш радикальними і революційними, ніж сьогодні, але, в якійсь мірі, і творчість О.Кобилянської і творчість Лесі України сприяли становленню феміністичних позицій не тільки в Україні, але і по всій Європі.
Ольга Кобилянська увійшла в українське письменство насампред як виразниця прагнень і змагань інтелігенції, зокрема освіченого жіноцтва, і протягом усієї творчості письменниці чітко простежується її незмінний інтерес до цієї теми [2,с.4]. Як справедливо твердить М.Сріблянський, Кобилянську можна назвати «найбільш талановитим і глибоким» виразником сучасної їй «дійсно-інтелігентської душі», і передусім – жіночої душі [2,с.46-47]. Найбільш скривдженою, безправною, як у сім’ї, так і в суспільстві, приреченою на довічне терпіння постає у творчості письменниці жінка із середнього суспільного прошарку і поневолена й обмежена заскорузлими міщанськими традиціями і принципами філістерської моралі, становище якої, було надто добре знайоме самій О.Кобилянській. Уже в ранніх літературних спробах молодої Кобилянської знаходять відображення її душевні настрої , прагнення світла, свободи і людського щастя, її роздуми над долею своїх ровесниць в задушливій дрібно містечковій атмосфері, в товаристві «щасливих людей», життєвим девізом яких було «їсти, спати, пити». Важливі проблеми як особистісного, так і суспільного характеру (свободи і рівноправності жінки в сім’ї й суспільстві, визнання її людської гідності, свободи і громадянського обов’язку особистості, боротьби за волю і справедливість, за красу людських стосунків), які порушувала Кобилянська ще на світанку своєї творчості, згодом повніше, майстерніше розкриваються в ідейно і художньо сильніших, досконаліших творах письменниці («Людина», «Царівна», «Valse mélancolique», «Природа», «Він та Вона») [2,с. 47].
ОльгаКобилянська увійшла в українську літературу і в суспільне життя в той час, коли, хоч і з суттєвим запізненням, актуалізувалася проблема емансипації. Дискурс цієї проблеми вилився у свого роду “феміністичну практику”, невід’ємною часткою якої була діяльність Ольги Кобилянської. Читання творів німецьких класиків літератури і філософії допомогло письменниці вийти на якісно новий рівень світосприйняття і мислення (свої перші твори вона пише німецькою мовою). Знайомство Ольги Кобилянської із “Союзом руських жінок” Буковини стало поштовхом до її роздумів над проблемою національної самоідентифікації. Особливістю жіночого руху в Україні, до якого приєдналася Ольга Кобилянська, було те, що він зосереджувався на емансипаційних завданнях. Це був рух інтелектуалок за суспільно-політичні права. Від феміністичної проблематики, що виникне в Європі у 70-і роки ХХ ст., їхні інтереси принципово відрізнялися. Якщо за мету феміністок править радикальна зміна патріархальної культури на матріархальну, то емансипанток задовольняло відвоювання собі місця в тогочасній культурі. Ольга Кобилянська власне цьому і присвятила своє життя. Її творчість не заперечувала мистецькі здобутки народницької літератури, а була своєрідною альтернативою їм. При розгляді літературного досвіду змалювання жінки доречно згадати творчість Т.Шевченка, однією з особливостей якої була фемінізація текстів, оскільки адресатом його творів обиралася жінка, чимало поезій він писав від імені жінки, можна навіть говорити про «жіночу» натуру митця. Змальовуючи трагедію дівчини чи жінки, Т.Шевченко не йшов шляхом засудження чи виправдання (що здебільшого притаманне українській літературі), а намагався проникнути в найпотаємніші закутки жіночої душі. І саме цим шляхом заглиблення в суть проблем, але вже на складнішому психологічному рівні, рушить Ольга Кобилянська, зважившись на деміфізацію літературних стереотипів.
Продовжуючи тему традицій у письменстві, варто зупинитися на проблемі “жінка-письменниця і література”. Далеко не останню роль у творчості жінки відіграють матеріальні умови її життя: Ольга Кобилянська походила з небагатої родини державного службовця, і хоч у злиднях сім’я не жила, все ж майбутня письменниця не мала змоги отримати фундаментальної класичної освіти, її жагу знань не вдовольняла провінційна бібліотека, можливості займатися ґрунтовною самоосвітою вона теж не знаходила, бо мусила допомагати в домашньому господарстві. Єдиним позитивом було те, що рідні Ольги Кобилянської не перешкоджали, навіть заохочували її до самоосвіти та письменницької діяльності.
Твори Ольги Кобилянської цікаві ще й тим, що емансипантки та їхні стосунки змальовані через призму світосприйняття жінки, наділеної відверто гуманістичними поглядами. Порушуючи проблеми “жінка-письменниця і література”, свободи творчості, Ольга Кобилянська ввела в літературну галерею нових жінок, але не з античності чи середньовіччя, а із сучасності письменниці. Вони продовжили низку жіночих образів, започаткованих попередницями (наприклад, “Товаришки” Олени Пчілки). Зі своїх героїнь письменниця зняла вишиванки (навіть гуцулка у “Некультурній” носить невишиту сорочку), а з їх світогляду – патріархальні шори. Олена Ляуфлер (“Людина”), Наталка Верковичівна (“Царівна”), художниця Ганнуся та піаністка Софія (“Valse mélancolique”) розуміють повноцінне життя як реалізацію себе в культурі, у них новий спосіб мислення й відмінна мета існування, ніж у тих, хто їх оточує. Деякі літературознавці сумнівалися в достеменності такого типу жінок, але не сама авторка, яка у творі “Valse melancolique” постає міфотворцем, змальовуючи вірогідний світ, проектований на довкілля. Персонажів “Valse melancolique” можна ставити у типологічний ряд із гуцулкою Параскою (“Некультурна”). Усі вони наділені спільною рисою – “аристократизмом душі”, що зумовлений не спадковістю, а Божим даром. Внутрішня інтелігентність притаманна багатьом героям письменниці, до цієї теми вона часто звертається у своїх творах, шкодуючи з приводу того, що українці не мають власної станової аристократії.
Духовний елітаризм у Ольги Кобилянської існує поза соціальністю і суспільною ієрархією. Героїні Ольги Кобилянської, набувши європейської зовнішності, не втрачають самобутньої української ментальності.
Вплив на письменницю культур Заходу спровокував зустрічний рух ідей, які були пов’язані з національною традицією, етногенетичною пам’яттю. Бачення Ольгою Кобилянською внутрішнього світу своїх краян перегукується з висновками дослідників української душі М.Костомаровим, О.Кульчицьким, Є.Онацьким, які вказували на притаманні українцям прагнення особистої свободи, демократизм, потяг до духовного, таємничого світу, чуттєвість, схильність до артистизму, емоційність; і водночас – індивідуалізм, недисциплінованість, стихійність.
У своїй інтелектуальній прозі письменниця розкриває прагнення і змагання української інтелігенції і насамперед жіноцтва з середньої верстви, поневоленого і обмеженого міщанськими традиціями, порушує важливі проблеми особистісного та суспільного характеру — свободи і рівноправності жінки в сім’ї та суспільстві, визнання її людської гідності та права на вільний духовний розвиток, свободи і громадянського обов’язку особистості, боротьби за волю і справедливість, за красу людських стосунків (“Людина”, “Царівна”, “Impromptu phantasie”, “Valse melancolique”, “Ніоба”, “Через кладку”, “За ситуаціями”, “Апостол черні” та ін.).
У повістях “Людина”, “Царівна”, “Ніоба”, “Через кладку” та новелі “Він і Вона” О.Кобилянська, модифікуючи попередній, артистично-індивідуалістичний тип характеру, створює нові образи жінок-інтелігенток (Олена Ляуфлер, Наталка Веркович, Зоня Яхнович, Маня Обринська), що належать до іншого — громадсько-інтелектуального типу особистості. Цим героїням притаманна висока самосвідомість, почуття власної гідності, розуміння самоцінності людської особистості і нестримний потяг до самовдосконалення. Маючи сильну волю і стійку життєву позицію, вони здатні відстояти свої переконання, людську гідність, змагатися за своє майбутнє. Це героїні активної і творчої вдачі, які в житті керуються більше розумом, ніж почуттями. Їм притаманна здатність до самопожертви, відмови від особистого заради вищих духовних ідеалів та цінностей. На відміну від представниць артистично-індивідуалістичного типу характеру, їх цікавлять не тільки особисті, а й громадські проблеми.
Ідея власного духовного самовдосконалення — вже не самоціль для героїв нового типу — Наталки Веркович (“Царівна”), Нестора Обринського (“Через кладку”), Юліяна Цезаревича (“Апостол черні”). Вона спрямована на духовне піднесення всього народу. Це соціально активні, цільні особистості. У свідомості цих героїв нерозривно поєднуються поняття свободи особистості і громадянського обов’язку. Важливе місце в системі їх цінностей посідає пам’ять роду. Високодуховні, сильні і стійкі, вони засуджують будь-які прояви духовного та національного ренегатства.
Написана 1887 року і надрукована українською мовою через одинадцять років новела «Природа» скандалізувала «благопристойне» чернівецьке товариство. Сміливий виклик лицемірно-благочестивому міщанському середовищу – так сприйняли читачі цю одну з найбільш довершених новел Кобилянської. Але, окрім ідейної лінії вбачаємо традиційне вплетення Кобилянською й ґендерних сюжетних елементів. Героїня новели – це виразно окреслена індивідуальність, що діє і живе в згоді з своїми бажаннями і розумом, оптимістично дивиться на світ.
Привабливість героїні цієї новели – в небуденності, в оригінальності характеру, у вродженій відразі до всього міщанського й філістерського. Таких людей міщанське оточення не розуміє, вбачаючи в ній лише еротичну дівчину. Воно вважає їх диваками, сахається їх. І саме такі, з яскраво виявленим індивідуальним характером особистості привертають увагу письменниці. Вони люблять музику, як і їх авторка, світ часто сприймають через звуки мелодій, він розкривається перед ними симфонією, часом сонатою, а в ясні хвилі – радісною піснею, що пориває до верховин, збуджує найшляхетніші почуття.
Фрагмент «Valse mélancolique» (1887) належить до кращих творів Кобилянської. Три відмінні індивідуальності розкриваються перед читачем. Спочатку ми знайомимося з Мартою. Любляча й ніжна жінка стане дбайливою матір’ю і зразковою господаркою. Вона у все вносить любов. Марта ладна «обійняти весь світ». У неї добре серце, вона хоче всім допомагати, але не може дати ради власним почуттям.
Іншою виступає її подруга по квартирі художниця Ганнуся, характер якої нестримний і непостійний. Вона добра й справедлива, але ці риси своєї вдачі не виявляє назовні. Вона може образити людину, а потім пошкодувати за свій непродуманий вчинок. Ганнуся – талановита, але розпещена дівчина. Вся її праця, всі її захоплення підпорядковані раптовим поривам настрою, почуттів. Вона йде за почуттями, воліючи не думати – розважливо це чи ні. Як і дівчина з «Природи», вона не замислюється над тим, що скаже світ про її почуття і особисте життя, «любов» малярки Ганнусі позбавлена майбутності, яка, за висловом Д.Лукіяновича, «сміливо понесла консеквенції «панни» з «Природи» [1,с. 139], до італійця, «батька її дитини», котрого вона, врешті, покидає, забравши з собою сина, бо «не могли погодитисяя в способі життя». Отож так само, як і в «Природі» «вільні» стосунки, не скріплюючись ніякими високими почуттями, розриваються дуже швидко.
І ось до Марти і Ганнусі – цих двох несхожих між собою жінок – приєднується третя. Письменниця спочатку знайомить нас із Софією Дорошенко через повідомлення служниці, яка вказує на окремі зовнішні, ніби несимпатичні деталі: ґудзик від пальта, що тримається на одній нитці, покусані рукавички. Читач уже підготовлений, але він ще не знає, з ким зустрінеться у творі, бо Марта каже про Софію тільки хороше, хоч мало її знає.
Героїні “Valse mélancolique” за своїми характерами різні, але вони взаємодоповнюють одна одну. Софія – лірична й емоційна, мало зважає на зовнішнє, живе внутрішніми відчуттями і емоціями. Ганнуся – вольова індивідуалістка, яка не визнає опозиційних щодо себе поглядів, егоїстична і самозакохана. Марта – втілення Великої матері, вона все стерпить і всіх примирить, бачить своє покликання у служінні ближнім. Коли всі троє живуть разом, між ними складаються особливі стосунки, особлива духовна атмосфера. Зі смертю Софії гармонія втрачається. Таартистична ланка, яка постала з появою Софії у житті Марти і Ганнусі, коли вони стали ніби одним цілим, відповідає сутності українського менталітету, де поруч з емоційністю, вродженим аристократизмом і артистизмом існують егоїстичність і стихійність, які примирюють м’якість і доброта.
Отже, у творах О.Кобилянської з життя української інтелігенції, зокрема жіноцтва, чітко і послідовно простежується прямування від початкового, артистично-індивідуалістичного типу характеру, хаотичного і трагічного, до духовно більш організованого і стійкого — громадсько-інтелектуального, а згодом — до ідеального, громадсько-патріотичного типу характеру, що передбачає гармонійне поєднання морально-особистісного, громадського та національного.