Мельничук Ірина Вікторівна,
к. філол. наук, Маріупольський державний університет

Ганна Чубач активно включилася у літературний процес у 70-х роках ХХ століття, вона і її сучасники стали тим поколінням, що ступало слід в слід за поетичним поколінням шістдесятників, значно «прорідженим» на той час суворими брежнєвськими «заморозками». Твори Ганни Чубач вступають у діалогічний зв'язок з поезіями М.Вінграновського, Д. Павличка, Л.Костенко, В.Стуса, І.Драча. Проте попри присутній дискурс шістдесятництва, проаналізований текстуальний масив поетичних творів Ганни Чубач засвідчує органічне входження письменниці у поетичний простір вісімдесятництва. «Усвідомлення традиції, прагнення відчути її, розшифрувати, як відчуває у собі людина свій родовід» є, за М.Ільницьким, однією з визначальних рис поезії цього покоління. Актуальний для вісімдесятників мотив не лише родової пам’яті, а й «пам’яті природи в людині», усвідомлення своєї включеності у біокосмічні ритми, відчуття втрати людиною гармонії з природою. Перебування у такій тематичній площині зумовлюється особливим онтологічним характером цієї поезії, відчуттям плинності як історичного, так і індивідуального людського буття.
У другій половині вісімдесятих років у поетичний простір письменниці потужним струменем вливається дискурс Чорнобильської трагедії. Вибух на Чорнобильській атомній електростанції став найбільшою техногенною катастрофою ХХ століття. У перші ж дні після катастрофи на сторінках літературних часописів, зокрема в «Літературній Україні», з’явилися пристрасні публіцистичні виступи Олеся Гончара, Бориса Олійника, Івана Драча. Згодом побачили світ поетичні твори Бориса Олійника, Наталки Білоцерківець, Леоніда Горлача, Світлани Йовенко, Івана Драча, що сформували єдиний текстуальний простір, до якого увійшли і поезії Ганни Чубач «Вірші з тривожних років» (зб. «Відкрию таємницю», 1989), «Мітинг жінок у чорному», «Небесна долина», «Сині сосни – чорнобильська зона», «Трагічне все!» (зб. «Небесна долина», 1993), поема «Чорний рік» (зб. «Очі матері», 1996).
Поетичний цикл «Вірші з тривожних років» складається з двох частин. Частина перша «Весна. 1986» являє собою гнівну інвективу винуватцям трагедії. Чітко виражені почуття ліричної героїні – жаль, біль, гнів та обурення, спрямовані, насамперед, проти тієї системи, яка робила мертвотним усе, до чого торкалася, поглиблюючи кризу духовного і морального стану суспільства, плекаючи безгосподарність, кар’єризм, бюрократизм, хабарництво, підміняючи правду гаслами передовиць:


Але найбільшою трагедією для ліричної героїні стає навіть не крах довіри і обманутих сподівань, а порушення гармонії існування, порушення зв’язків між Людиною і Природою. Людина втрачає можливість насолоджуватися найпростішими речами – «тішитись весною», «радіти теплому дощу». Відчуття катастрофи сковує усі почування, світ ліричної героїні «як хмара над Десною:/ Як зупинився, так стоїть» [2, с.15]. Катастрофізм посилюється образом чорнобильського саду, на цвіт якого летять бджоли, але цвіт цей – приречений, те, що мало б дарувати життя – отруєне смертю (под. «Все плакало на сонці,/ Не хтіло помирати» [1, с.313] (І.Драч «Вічна материнська елегія»).
Осердям другої поезії циклу «Зима.1987» є образ горобини. Отруйний цвіт чорнобильської весни породив щедрий урожай плодів, які часто відрізнялися небувалими розмірами, проте усі вони були напоєні смертоносною радіацією. Горобина вродила так рясно, «що гілля аж гнеться./ Червоніє, шаріє, горить» [2, с.16]. Звичайної зими вона послужила б доброю поживою птахам, відома своїми лікувальними властивостями, рятувала б людей від хвороб, але фатальної зими 1987 її криваво-червоні ягоди відлякують навіть Ворона – саму Смерть. Зима, Горобина і Ворон утворюють сакральний триколор – біле, червоне та чорне. Усі три кольори несуть у поетичному просторі негативні конотації. Суперечливим кольором є Білий, він поєднує у собі з одного боку світло і життя, а з іншого – старість, сліпоту і смерть. У текстуальному просторі це колір холоду, який виснажує усе живе у своїх обіймах. Чорний є символом смерті, тиші і порожнечі, відчаю, поглинаючи усі інші кольори, він позначає горе і скорботу. Негативно забарвлений червоний трактується як колір крові, вогню та гніву, окрім того червоний – колір життя, проте червона горобина вражена смертельною радіацією – відбувається перекодування на колір смерті.
Також негативно маркованими виступають три вищезгадані концепти – Зима, Дерево, Птах:
• біла крижана Зима, яка загрожує перетворитися на вічну, виснажує усе живе, творить антивітальний топос: «Ця зима, як ніколи, – важка,/ І здається: повік не минеться» [2, с.16];
• горобина – концепт дерева життя, яке, уражене радіацією, у топосі Зими-1987 стає смертоносним: «Горобинонько, горе моє,/ Ти даремно на радість чекаєш…/ Лікувальна, корисна…колись./ А тепер ти отруйною стала» [2, с.16];
• птах, що кружляє над Горобиною-Світовим Деревом, – втілення Птаха-деміурга – постає як Ворон, який, як відомо, є символом мертвотності, нечистоти, руйнації і обману, символом загибелі світу: «Навіть ворон – і той не клює,/ А кудись понад нею літає» [2, с.16].
Навіть за усіх своїх доволі оптимістичних сподівань лірична героїня усвідомлює, що мине важка сувора зима, бо усі зими колись минають, проте надовго залишиться те, що успадкувала вона від Весни 1986:


У поетичному просторі поступово виформовується катастрофічний топос Чорнобильської аварії. Зараженими смертоносною радіацією виявляються усі складові світобудови: і вода, і повітря, і земля, і вогонь. І через категорію трагічного, саме того, що «плакало на сонці/ не хтіло помирати», максималізується відчуття катастрофи у поезії «Трагічне все!»: «Трагічне все!/ І полум’я, і вітер,/ І тихий плин/ Дніпрової води.// Трагічне сонце,/ Що і досі світить,/ Аби землі отруєній/ Родить» [3, с.323].
Лірична героїня вражена своєю розгубленістю і безпомічністю, неспроможністю вплинути на ті процеси, що відбуваються. Тут вбачається, безперечно, віддзеркалення настроїв і почувань, які панували у радянському суспільстві у постчорнобильський період. Люди, опинившись сам на сам з трагедією, з жахом усвідомили, що держава неспроможна подбати про своїх громадян, що допомоги чекати нізвідки. Увесь розпач вкладає лірична героїня у низку риторичних запитань: «І що робити?/ Що кому казати?/ Кого на поміч/ Кликати: «Прийди!»?/ В яку дорогу/ Серце проводжати/ Коли воно/ прикуте до біди?» [3, с.323].
Проте найбільшої гостроти концепт трагічного набуває у зв’язку з проблемою дитинства і материнства. Батьківська любов не може захистити дітей від отрути у повітрі, воді і плодах земних. Не може вона захистити і від пануючих у суспільстві брехні, безгосподарності, байдужості до наслідків своєї діяльності, які зробили можливим будівництво Чорнобильської атомної електростанції у самому серці прип’ятських лісів, які, зрештою, і спровокували техногенну катастрофу, пробудивши апокаліптичну зірку Полин: «Трагічні діти,/ Що зросли в любові./ Стократ трагічні,/ Що зросли у злі» [3, с.323].
Проте, найпотужнішого звучання концепт материнства набуває у поезії «Мітинг жінок у чорному», що становить єдиний текстуальний простір з поемою І.Драча «Чорнобильська мадонна». Очевидними в поезії, зокрема, вбачаються ремінісценції основних мотивів «Вічної материнської елегії», «Фізиків і ліриків», «Хрещатицької мадонни», «Епілогу».
Осердя твору є образ жінок, вбраних у чорне – трагічний і величний водночас, алюзія на ритуально-магічні дії жіночих гуртів під час великих природних катастроф і епідемій, спрямовані на захист і убезпечення роду від різного лиха. Топос поетичного твору набуває ознак позачасовості: велична процесія жінок у чорному рухається навіть не через простір, а, радше, крізь ущільнені часові площини: «У день грядущий із учора/ Крізь досвід пам’яті гіркий/ Знов по Хрещатику у чорнім/ Ідуть на мітинг свій жінки» [3, с.332]. Позачасся «консервує» топос тоталітарного Києва – похмурі вулиці, площі, на яких майорять червоні прапори. Ті, що йдуть цими вулицями, почали свій рух весняним ранком 1986, коли уся країна вийшла на демонстрації, святкуючи пролетарський першотравень. Тоді вони вийшли святково вбрані, у яскравих сукнях, білих сорочках, і білі банти майоріли метеликами на дитячих голівках – демонстрацію у зараженому Києві так і не скасували: «Вони не винні, що у чорнім./ Що спопелів надії сад./ Вони, здається, тільки вчора/ Ходили в білім на парад» [3, с.332].
Хід Матері, що йде по стражденній, отруєній радіацією землі – ремінісценція мотиву «Вічної материнської елегії»: «Було все мов на лезі,/ Якому все стинати, –/ І квітку прямо в цезій/ Поцілувала Мати.// Все плакало на сонці,/ Не хтіло помирати./ І квітку прямо в стронцій/ Поцілувала мати» [1, с.313]. Однак не наділені вони силою Великої Богині, не здатні захистити усе живе, а ладні шукати захисту у природи, яка, проте, і сама є безпомічною перед атомною бідою: «Жінки ідуть лицем до сонця,/ Сліди довіривши землі./ І їх лякає смертю стронцій,/ Який у птаха на крилі./ Який у кожному листкові,/ У кожній крапельці води» [3, с.332].
Одним з найбільш вражаючих образів поеми Івана Драча є образ Хрещатицької мадонни – божевільної хворої жінки, що втратила дитину і вийшла «у юрмище хрещатицького дня» з загорнутою в лахміття лялькою: «Який напій ти в квітень той пила,/ Коли заквітла сином ти ходила» [1, с.333]. Жінки, що рухаються київськими вулицями, так само матері, позбавлені материнства. Через той апокаліптичний квітень їх дітям не судилося бути народженими:


Лірична героїня поезії Ганни Чубач, як і ліричний герой «Чорнобильської мадонни», суголосні у думці, що кожен несе відповідальність за те, що відбувається у суспільстві, але поет є відповідальним у більшій мірі, бо він – носій істини, він – совість народу, бо «коли до поета не можна душею на сповідь/ прийти,/ То куди ж мені дітись з бідою» [1, с.332]. Гіркота втрачених надій, жаль і біль, що їх відчуває лірична героїня, ставить її на чолі сумної процесії: «Мій жаль до серця кожну горне./ Стаю в шеренгу в перший ряд» [3, с.332].
Смисловим ядром, що пов’язує прототекст з метатекстом є полісемантичний образ Великої Богині в чорному: «Хто вона? Зона? Епоха? Доля? Смерть?/ Так, я вже знаю хто – Чорнобильська мадонна!» [1, с.332]. Вона є Помста і Істина, що дивиться з-під чорного рушника, Вона – Мати, що втратила Дитя в атомній віхолі, і Вона ж – «Муза – жінка в чорнім/ Серед гірких людських неправд», Жінка в чорному – останнє попередження хворому людству:


Отже, слід зазначити, що чорнобильський дискурс у поезії Ганни Чубач оприявлює себе через низку негативно маркованих образів концептів: Дерево, Птах, Сад. Акцентується порушення катастрофою світобудови, втрата гармонії, зв’язку Людини з Природою, формується апокаліптичний топос – через смертоносні, заражені елементи світобудови: повітря, воду, сонце тощо.

Література
1. Драч І.Ф. Анатомія блискавки: Поезії, проза/ Упорядкування, коментарі та прим. В.О.Брюґґена; Вступ.ст. М.Г.Жулинського/ І.Ф.Драч. – Харків: Фоліо, 2002. – 509 с.
2. Чубач Ганна Відкрию таємницю: Вірші та поема/ Г.Чубач. – К.: Молодь, 1989. – 105 с.
3. Чубач Ганна Небесна долина: Вибрані поезії/Г. Чубач. – К.: Укр. Письменник, 1993. – 367 с.

В статье рассматривается специфика формирования чернобыльского дискурса в поэзии Ганны Чубач. Внимание фокусируется на основных образах-концептах по средством которых писательница пытается передать трагедию разрушенной гармонии между Человеком и Природой, катастрофизм и апокалиптичность бытия, чувства утраты, бессилия, растерянности перед лицом катастрофы.