| Pedchenko | Data: Piątek, 22.05.2015, 15:42 | Wiadomość # 1 |
|
Grupa: Проверенные
Wiadomośc: 22
Plusiki: 1
Status: offline
| Нікольченко Тамара Марківна,
доцент кафедри української філології
Маріупольського державного університету, Україна;
Нікольченко Марія Владиславівна,
доцент кафедри української філології
Маріупольського державного університету, Україна;
КОМУНІКАТИВНІ НАСТАНОВИ У ПЕРЕКЛАДІ
Сучасна теорія перекладу виходить з того, що одним із важливих видів вербальної комунікаціі є обмін інформацією між людьми, які говорять різними мовами і належать до різних культур. Така комунікація може здійснюватися тільки за участю посередника (людини або комп’ютерної програми), який здатний сприймати повідомлення в письмовій або усній формі однієї мови і відтворювати його за допомогою іншої мови. Таке мовне посередництво може здійснюватися різними способами. Головним з них є переклад.
У перекладі склалася цікава ситуація: теорія народжується в муках та суперечках із приводу формулювань, а тим часом перекладом займаються десятки тисяч людей і, напевно, зі своїм завданням, так чи інакше, справляються. Теорія перекладу народжується на очах, а хороші переклади (як, втім, і погані) робилися з давніх-давен. Теоретичні посилки перекладачів можуть бути різними, тобто мати значні розбіжності або навіть можуть бути зовсім протилежними, як, наприклад, у одній з відомих робіт Т. Сейворі . Однак із приводу якого-небудь конкретного місця у перекладі більшість фахівців погодиться, що переклад зроблений вдало/невдало, добре / погано.
Теорія перекладу існує як дисципліна, що спирається на досягнення різних наук, а переклади, зокрема й дуже гарні, часто робляться людьми, які мають мінімум знань у цих галузях [4]. Складається враження, що перекладу можна дійсно навчитися, але не шляхом вивчення теорії, а так, як навчаються говорити. Однак це – полярна точка зору, ми ж дотримуємося принципу гармонійності теорії та практики. Стосовно ж зіставлення перекладу й говоріння, то, дійсно, подібно мовленню – усному та письмовому – переклад є видом символічної, культурно регламентованої діяльності [12]. Основні норми, що регулюють цей вид діяльності, відчуваються майже всіма перекладачами інтуїтивно. Як зазначає О.В. Садіков, вони дійсні не тому, що їх можна раціонально довести, а тому, що їх сприймає більшість носіїв даної культури [12, с. 4]. Зазвичай, вони відчуваються тоді, коли їх порушують.
Перекладацька діяльність багатогранна, і пропоновані, наприклад, В.Д. Уваровим «аксіоми» перекладу [13] співвідносяться із принципово різними аспектами. Так, одні з них мають відношення, насамперед, до тексту, інші – до комунікативної ситуації перекладу; одні можуть належати до будь-якої комунікативної ситуації перекладу незалежно від того, які мови в ній беруть участь, інші ж відносяться до контакту між двома конкретними мовами (наприклад, українська/російська – фраза починається з обставини, а англійська – з підмету); одні вимагають обов’язкового врахування всіх учасників комунікативної ситуації, інші – ні (особливо це стосується усного послідовного перекладу). Звичайно, судження типу «довжина перекладу й довжина оригіналу повинні (майже) збігатися»; «головне в перекладі – зв’язок з попереднім та зв’язок із наступним» [13] тощо, являють собою ціннісні судження, що виражають із певним ступенем наближення соціальні норми, які регулюють переклад. Однак вони стосуються, насамперед, змістовної сторони перекладу. Говорячи про комунікативні (прагматичні) відносини у перекладі, слід зосередити увагу на тій стороні, яку В.Д Уваров запропонував назвати «ситуативною» або «соціологічною» [13], і до якої відноситься цілий ряд прагматичних аспектів перекладу. Тут слід наголосити на особливому, на наш погляд, внеску В.Н. Комісарова, О.Д. Швейцера в розробку комплексу проблем перекладу на рівні мети комунікації, починаючи з таких книг, як «Слово про переклад», «Переклад та лінгвістика», статті О.Д. Швейцера «Соціологічні основи теорії перекладу» [6; 15].
Одним із актуальних завдань, на якому ми вже не раз наголошували, є вивчення «перекладацьких ситуацій», однак систематизація й опис цілей комунікації, ролі й місця комунікативної настанови перекладача в процесі перекладу, опис перекладацьких відповідностей у цій площині являє собою завдання, нерозривно пов’язане з першим. Без сумніву, у кожному виді перекладу на перший план висувається конкретна з означених проблем, проте, всі вони зберігають актуальність для всіх видів перекладу.
Переклад – замінник оригінального мовлення, і він повинен відповідати всім нормам, дійсним для нього, плюс декільком додатковим. Кожен, хто береться перекладати (хоча б і вперше у житті) знає, чого від нього чекають (а, отже, і що він повинен робити). Текст перекладу повинен бути зрозумілий, навіть якщо вихідний текст/текст оригіналу малозрозумілий. Перекладач повинен дотримуватися певної мовної норми (навіть якщо мова вихідного тексту не відповідає встановленим нормам). Перекладач повинен максимально точно передати комунікативну інтенцію відправника, при цьому – нічого від себе (а насправді дуже часто буває, якщо перекладач прагне бути вірним іншим вимогам, йому доводиться порушити останнє й – навпаки). Ще одна вимога, обов’язковість якої ми підкреслимо особливо, оскільки буквальне її розуміння було б абсурдним: «Переклад повинен звучати природно». Але хіба може бути природнім те, що, наприклад, середньовічний англієць говорить вишуканою російською чи українською мовами ХХI століття? А тим часом, ми знаємо з низки досліджень, що й у цьому випадку може бути «неприродне» та «природне» звучання [12, с 4]. Отже, перекладач повинен докласти до справи всі знання й уміння, і при цьому залишитися ніби відстороненим [12, с, 4].
Розглядаючи схему прагматичних відносин у перекладі, ми більш докладно зупинимося на комунікативній настанові перекладача. Саме в комунікативних настановах перекладача відбивається його особистість, але, говорячи про них, ми не можемо не зазначити, що парадоксальність такого виду діяльності, як переклад, не кінчається на вимогах, вказаних вище. Звернімося до роботи Т. Сейворі, де він наводить список «антиномій перекладу». Вони цитуються у книзі В.Н. Комісарова «Слово про переклад» [6, с. 31]:
- «Переклад повинен читатися, як оригінал» проти «Переклад повинен читатися як переклад». Це – одна з найскладніших проблем перекладу, розв’язання якої не завжди вдається навіть видатним майстрам [15, с. 172]. І.А. Кашкін наводить приклад – спробу М.Ю. Лермонтова перекласти на російську мову байронівське «Farewell» [5]. У початковому варіанті перекладу М.Ю. Лермонтова виражені «простими словами прості думки» Байрона заступила особистість перекладача – поета, яка бурхливо прорвалася крізь байронівський текст. Зрозуміло, Лермонтов відчув, що потужна й виразна сила початкового варіанта перекладу строфи надмірно виділяє її, тому й замінив іншим варіантом перекладу – більш простим і наближеним до оригіналу:
Byron These lips are mute, these eyes are dry;
But in my breast and in my brain
Awake the pangs that pass not by,
The thought that ne’er shall sleep again…
Лермонтов
(варіант перший)
Уста молчат, засох мой взор,
Но подавили грудь и ум
Непроходимых мук собор
С толпой неусыпимых дум.
(варіант другий)
Нет слёз в очах, уста молчат,
От тайных дум томится грудь,
И эти думы – вечный яд, –
Им не пройти, им не уснуть.
Але й цей варіант не відповідав тим високим вимогам, які висував до себе М.Ю. Лермонтов. І.А. Кашкін оцінює бажання М.Ю. Лермонтова не вміщувати цей вірш у відібрані ним для публікації як прояв «високого почуття відповідальності перед автором і читачами. Спочатку він стверджував свою волю – не вийшло як переклад, потім підкорив себе авторові – не пролунало як поезія» [5, с. 432-433].
В.А. Жуковський – одна з найяскравіших особистостей в історії російського художнього перекладу [15]. Поетичні переклади В.А. Жуковського, як стверджують фахівці в галузі художнього перекладу, є яскравим прикладом орієнтації перекладача на літературну традицію, впливу на його творчість свого власного естетичного кредо й канонів епохи.
Свої погляди на вже названу «антиномію перекладу» – вірність оригіналу й прояв власного творчого «я», зокрема, у художньому перекладі В.А. Жуковський досить точно відобразив у аналізі перекладу трагедії Кребільона «Радамаст та Зенобія», виконаного С. Високоватовим. В.А. Жуковський пише: «…переводчик стихотворца есть в некотором смысле сам творец оригинальный. Конечно, первая мысль, на которой основано здание стихотворное, и план этого здания принадлежат не ему…, но, уступив это почетное преимущество оригинальному автору, переводчик остается творцом выражения» У цих словах В.А. Жуковського простежується його орієнтація на традиції й норми романтичного перекладу, який ставив перед собою завдання відтворення не самого здобутку, а його ідеалу. Власне, прагненням до цього ідеалу й обґрунтовувалося право перекладача-романтика на власну творчість. Можливо, у прагненні до творчої емпатії міститься розгадка того, що з найбільшою силою талант В.А. Жуковського-перекладача виявився саме в перекладах з найбільш співзвучних йому авторів – поетів романтичного напрямку. Але й у цих перекладах його власні релігійно-філософські позиції, естетичні й етичні погляди, його особистісні характеристики проявляються досить помітно. Один із найбільш визнаних шедеврів В.А. Жуковського-перекладача – переклад балади Ф. Шиллера «Торжество переможців», текст якого містить модифікації тексту-оригіналу. У зв’язку з цим О.Д. Швейцер вказує, що ці модифікації шиллерівського тексту проявляються, зокрема, у посиленні античного колориту й музичної експресії оригіналу. Іноді ці модифікації мають більш вдалий характер, тому що торкаються світоглядної основи перекладацького творення [15]. Отже, перше положення –«переклад повинен читатися, як оригінал» – сумніву не підлягає, хоча подібні явища й могли існувати.
Власне на збереженні не лише стилістичних особливостей мови у перекладі, а й на необхідності збереження стилю письменника наголошував видатний письменник і перекладач К.І. Чуковський [14, с. 296]. Деякі переклади «Кобзаря» дослідник називає «боротьбою зі стилем Шевченка». Для ствердження цієї тези К.І. Чуковський обрав видання творів Т.Г. Шевченка під редакцією М.В. Гербеля (М., 1905) та переклад М. Славінського (Спб., 1911). Дослідник заперечує такі переклади, у яких перекладач «так чи інакше відтворює у перекладі себе, тобто стиль своєї власної особистості» [14, с. 297]. Так, він наводить як приклад із одного з російських перекладів «Кобзаря»:
Но увы, нельзя жениться
По закону на еврейке…
И сидит краса-жидовка,
Словно в клетке канарейка.
Нічого схожого з «еврейкой-канарейкой» Шевченко ніколи не писав. Цей стиль повністю належить перекладачеві, який нав’язує поетові власне розуміння чужої поезії. Як зазначає К.І Чуковський, «десятки років продовжувалось таке нав’язування геніальному майстру стилю його перекладачів»[14, с. 297].
1. «Переклад повинен читатися, як надбання, сучасне оригіналу» проти «Переклад повинен читатися, як надбання сучасного перекладача». Тут теж обидва компонента виглядають цілком обґрунтованими. Ми зараз не будемо аналізувати стилістичні засоби у перекладі, а лише зазначимо: якщо зневажити стилем вихідного тексту, його стилістичними засобами, необхідного рівня еквівалентності досягнуто не буде. Перед перекладачем у процесі перекладу виникає досить складне завдання – знайти замінники стилістичних засобів вихідної мови.
2. «Переклад може допускати додавання й опущення» проти «Переклад не повинен допускати додавань і опущень». «Опущення» чого? Слів (точніше – лексичних одиниць – ЛО)? Але для теорії перекладу загальним положенням є те, що лексичні системи, а, отже, і способи номінації предметів і явищ навколишнього світу у різних мовах не збігаються. А тому й повних перекладних еквівалентів не існує.
Стосовно додавань і опущень у перекладі існує багато думок. Більшість лінгвоперекладознавців та перекладачів-практиків вважають неможливим досягнення еквівалентного перекладу без цих прийомів. Особливо переконливо це доведене авторами книги «Професійний переклад» [8]. У ряді випадків додавання необхідні для пояснення незрозумілих або незвичних речей. Причиною використання додавань у перекладі є, як ми вже зазначали, структурні, а також і стилістичні відмінності у мовах, що виключають дослівний переклад.
Опущення при перекладі також можуть бути викликані структурними й стилістичними відмінностями мов. Опущення можуть пояснюватися й надмірністю вихідного тексту з погляду носіїв мови перекладу (тобто одержувача вихідного тексту в первинній комунікації – П1 і одержувача тексту – у вторинній – П2). Отже, у порівнянні з вихідним текстом переклад може мати додавання й опущення, але значна частина вихідного тексту повинна перекладатися без них, тобто лінійно – зі збереженням у тексті перекладу структури й значення вихідного тексту. Це переклад на рівні структурно-семантичних еквівалентів. Для професійного перекладача можливість перекладати лінійно є дуже важливою. Як зазначають автори «Професійного перекладу», це заощаджує зусилля, пов’язані з перетворенням тексту, і дозволяє більше зосередитися на передачі змісту [8, с. 32], тобто комунікативної інтенції відправника. Тому для професійного перекладу збереження лінійності без втрат для змісту й стилю вихідного тексту має велике значення. Необхідно враховувати наступне:
- лінійність перекладу не передбачає дослівності й включає синтаксичні перетворення, неминучі при перекладі;
- текст для лінійного перекладу повинен виключати метафори, ідіоми, образні вислови; стандартні еквіваленти термінів, що зустрічаються у тексті, повинні бути відомими;
- у випадку усного офіційного виступу лінійний переклад (наприклад, з англійської мови на російську чи українську) можливий, якщо тема цього виступу рівною мірою знайома носіям обох мов.
Але при перекладі художніх творів, особливо поезії, опущення і додавання містять загрозу знищення авторського стилю митця, що складе перекручене уявлення у читача про творчість художника слова. Так, К.І. Чуковський наводить приклади такого втручання у творчу майстерню Т.Г. Шевченка. Перекладач М. Славінський перекладає рядки Шевченка про поховання чумака «завернули його в тую рогожу» таким віршем:
Сырой землей любовь мою
От света божия укрыли.
З перекладу випущене слово «рогожа», а затим з’явилися додані банальності. Перекладач дозволяє собі «дописувати» Шевченкові створіння. Так, із двовірша поета «Маю серце широкеє, Ні з ким поділити» він створює довгу низку примітивізмів:
Грусть мне сердце гложет,
Широко открыл я сердце
Для людей и света,
Но хиреют и тускнеют,
Вянут без ответа
Сердца яркие желанья
И мечты в неволе.
К.І. Чуковський, аналізуючи переклади творів Т.Г. Шевченка на російську мову майже за сто років, прийшов до висновку, що вище вказані переклади застаріли, і перекладацька школа 20-го сторіччя зробила багато для збереження неповторного стилю Т.Г. Шевченка у перекладах.
Мета комунікації – один із прагматичних аспектів перекладу [6; 10; 12; 15]. У зв’язку з цим одним із важливих завдань є вивчення «перекладацьких ситуацій». І тут, насамперед, слід зазначити, що існує значне число «ситуацій перекладу», у яких соціологічна сторона накладає істотні обмеження вибору з ряду семантично рівноправних варіантів (у першу чергу це стосується синхронного й усного послідовного перекладів, але й не тільки). Серед них – «ритуалізовані ситуації» [12], що містять кілька класів: ситуації вітання й прощання; ситуації нагородження; ситуації висловлювання подяки, схвалення й несхвалення. Значна кількість мовних надбань, породжуваних у таких комунікативних ситуаціях, зазвичай, зведена до мінімуму – вказівки на певний предмет, який мотивував висловлювання, а все інше – дотримання правил мовного оформлення соціальної поведінки. Підкреслимо, що власне ці мовні здобутки можуть бути як завгодно довгими й породжуватися індивідуально, хоча й складатися переважно з фіксованих мовних формул – штампів. Сюди ж можна віднести широкий набір формул звертання, йменування учасників комунікативної ситуації, тобто «відправник» (хто говорить) – «перекладач» – «одержувач» (кому говорять).
«Набір» учасників цієї комунікативної ситуації повинен бути доповнений тим, про кого говорять. Оформлення висловлювання у подібних ситуаціях визначається статусом кожного з учасників, його відношенням до статусу інших плюс відмінність ситуації його присутності або його відсутності для того, про кого говорять. Ці проблеми важливі для нас, насамперед, з погляду встановлення перекладацьких відповідностей між різними мовами. Але для встановлення таких відповідностей необхідно детально вивчити засоби вираження даного плану в кожній з контактуючих у перекладі мов і з’ясувати співвідносну поведінкову значущість кожної з них.
Перекладач у процесі перекладу має справу із двома видами інформації – лінгвістичною (перекодування з однієї мови на іншу) та соціокультурною-етнопсихолінгвістичною, на основі якої формується концептуальна основа повідомлення, тобто властивий носіям даного мови набір концептів, що відбивають у свідомості даного мовного колективу навколишній світ. Ми намагаємося доторкнутися до цього питання у більш конкретизованому плані, звернувши увагу на те, що перекладач повинен заздалегідь мати всі відомості про ситуацію, необхідні для вірного соціолінгвістичного оформлення висловлювань, тобто він свідомо повинен знати про неї більше, ніж кожний з учасників перекладацького процесу [12, с. 11].
Для успішного комунікативного акту за участю перекладача необхідна повнота наступних інформаційних тезаурусів: тезауруса вихідної мови; тезауруса мови перекладу, тезауруса соціокультурно-етнографічних знань носіїв вихідної мови; тезауруса соціокультурно-етнографічних знань носіїв мови перекладу. Якщо ж це переклад з вузькопрофесійної теми, то до цього списку додається інформаційний блок, пов’язаний зі спеціальними професійними знаннями, і цей блок складається із двох частин – терміни вихідної мови й терміни перекладу.
Насамкінець вкажімо на аналогію, яку можна спостерігати між лексико-граматичним оформленням висловлювань при перекладі й мету – (тобто соціо-, психо-) лінгвістичним оформленням. У обох випадках перекладач одержує від відправника конкретну інформацію, яка відправникові видасться достатньою (але може бути недостатньою для перекладача). Перекладач переосмислює її, користуючись своїм предметним і мовним тезаурусом (складеним з двох частин – вихідної мови й мови перекладу) та формулює повідомлення мовою перекладу. Від перекладача повідомлення надходить до одержувача, тобто перекладач породжує висловлювання, у якому відправник виступає як дещо ідеалізований носій граматичних і лексико-семантичних правил оформлення мовлення, а, отже, повинен виступати як ідеалізований виконавець своєї соціальної ролі – настільки, наскільки вона повинна знаходити відображення у мовній поведінці мовою перекладу.
Перекладач не лише повинен знати мови (дві й більше), але й розуміти свою роль у «перекодуванні» інформації з однієї мови на іншу, шо є важливим чинником у комунікативних настановах перекладача. Звернімося до національного колориту й наголосимо на необхідності його збереження у перекладі. При перекладі відбувається адаптація тексту до нового одержувача; вона і є причиною змін в інформації, яка міститься у вихідному тексті. Врахування функціональної ролі реалії в тому або іншому повідомленні є найважливішим принципом прагматичного аспекту перекладу [4]. На переклади реалій закликав звертати пильну увагу К.І. Чуковський [14, с. 12]. Він наводить наступний приклад. У одному з творів Павла Тичини український пан, розлютившись на служку, закричав: «Женіть його, женіть його геть!» Російське слово «гнать» не відповідає українському «женіть», а породжує асоціації про одруження у російській мові. Не підозрюючи про значення цього слова, перекладач вирішив, що мова йде про весілля, тому й написав у перекладі: «Женить его, женить!», тобто не прогнати, а одружити.
К.І Чуковський наголошував і на тому, що перекладач повинен знати всі тонкощі мови перекладу, використовуючи наступний приклад. М. Свєтлов, перекладаючи вірш українського поета В. Сосюри, приписав йому рядок: «По розам звенел трамвай». Прочитавши такий загадковий вірш, читач міг би подумати, що В. Сосюра – містик-символіст. А все сталося через те, що перекладач не знав, що слово «ріг» в українській мові багатозначне, що воно ще означає й «угол улицы» («На розі дзвенів трамвай») та ідентифікував його з квіткою «розою». [2].
Протягом усієї історії переклади виконували важливі соціальні функції, створюючи можливість мовної міжкультурної комунікації. Поширення перекладу як діяльності відкрило широкий доступ до здобутків інших народів у різних сферах життя, зробило більш активними взаємодію і взаємозбагачення мов і культур. «Багато народів зобов’язані перекладам формуванням і розвитком своїх мов, літератури, культури» [11, с. 112]. Для української ж культури переклад відігравав націєтворчу роль. Аналізуючи внесок І.Я. Франка у перекладацьку справу, проф. Л.І. Рудницький у англомовній статті «Іван Франко – перекладач німецької літератури» ставить запитання: «Чому І. Франко перекладав надзвичайно багато?» І відповідає на нього так: «Знавець багатьох іноземних мов, І. Франко був обізнаний із шедеврами світової літератури і перекладав їх з художньо-естетичних мотивів, щоб поділитися скарбами зі своїм народом. По-друге, був ще і соціально-дидактичний чинник: письменник усвідомлював, наскільки обмеженим був світогляд його земляків, і намагався розвинути їхній інтелект через переклади» [11]. Р.П. Зорівчак «…уважає доречним…обґрунтувати погляди І. Франка на переклад як на націєтворчий чинник» [3]. Суспільна значущість професії перекладача у комунікації між народами очевидна і беззаперечна.
«Значення перекладацької діяльності в сучасному світі постійно зростає, і її вивчення та вдосконалення – важливе соціальне, наукове і практичне завдання» [6, с. 116]. І.Я. Франко у передмові до своєї збірки «Поеми», що вийшла друком 1899 року, писав: «Передача чужомовної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою збагачує душу цілої нації, …будуючи золотий міст зрозуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми поколіннями»
Література
1. Жаркова Є.М., Нікольченко М.В., Нікольченко Т.М. Теорія і практика перекладу: підручник / Є.М. Жаркова, М.В. Нікольченко, Т.М. Нікольченко; Маріупольський державний університет. – Маріуполь, 2013. – 436 с.
2. Зорівчак Р.П. Реалія і переклад (на матеріалі англомовних перекладів української прози) / Р.П. Зорівчак. – Львів: Вид-во при Львів. ун-ті, 1989. – 216 с.
3. Зорівчак Р.П. Український художній і науковий переклад у політико-культурологічній концепції Івана Франка / Р.П. Зорівчак // Наукові записки Академії наук вищої школи України. – Дніпропетровськ, 2007. – Т. 2. – С. 22–39.
4. Зорівчак Р.П. Український художній переклад як націєтворчий чинник [Електронний ресурс] / Р.П. Зорівчак. – Режим доступу: http://odes-transl.com/index.php?page=zorivchak-r-nation/.
5. Кашкин И.В. Для читателя-современника : статьи и исследования / И.В. Кашкин. – М.: Сов. писатель, 1977. – 558 с.
6. Комиссаров В.Н. Перевод как объект лингвистического исследования / В.Н. Комиссаров // Вопросы теории перевода в зарубежной лингвистике : сб. ст. / ред. В.Н. Комиссаров. – М.: Междунар. отношения, 1978. – С. 3-15.
7. Комиссаров В.Н. Современное переводоведение : учеб. пособие / В.Н. Комиссаров. – М.: ЭТС, 2004. – 424 с.
8. Мирам Г. Профессиональный перевод : учеб. пособие / Г. Мирам, А. Гон. – К.: Эльга, Ника–Центр, 2003. – 136 с.
9. Перевод – средство взаимного сближения народов : художественная публицистика / сост. А.А. Клышко ; предисл. С.К. Апта; коммент. С.Л. Сухарева ; ред. Т.В. Чугунова. – М.: Прогресс, 1987. – 638 с.
10. Рильський М.Т. Мистецтво перекладу: статті, виступи, нотатки / М.Т. Рильський ; упоряд. та комент. Г. Колесник. – К.: Рад. письменник, 1975. – 343 с.
11. Рудницький Л.І. Іван Франко і німецька література / Л.І. Рудницький. – 2-е уточнене і розширене вид. – Львів: НТШ, 2002. – 240 с.
12. Садиков А.В. Перевод как вид социального поведения / А.В. Садиков // Тетради переводчика : науч.-теорет. сб. / под ред. Л.С. Бархударова. – М.: Междунар. отношения, 1981. – Вып. 18. – С. 3-13.
13. Уваров В.Д. О трех направлениях в переводческих исследованиях / В.Д. Уваров // Тетради переводчика: науч.-теорет. сб. / под ред. Л.С. Бархударова. – М.: Междунар. отношения, 1978. – Вып. 15. – С. 9-18.
14. Чуковский К.И. Высокое искусство. О принципах художественного перевода / К.И. Чуковский. – М.: Искусство, 1964. – 356 с.
15. Швейцер А.Д. Теория перевода: Статус, проблемы, аспекты / А.Д. Швейцер. – М.: Наука, 1988. – 215 с. – (Из лингвистического наследия).
Summaru
The article proposes the analysis of some pragmatic aspects of translation. Translation is considered as the bilateral process that presupposes and bicultural interlinks.
Wiadomość zredagowana przez Pedchenko - Piątek, 22.05.2015, 15:44 |
| |
| |
